Выбрать главу

Вона любила, безперечно любила його. Але якась частинка її серця вже була атрофована еквілібризмом юного Мохóя, і вона із здивуванням помічала, що якщо колись, у дні циркової юності, ніщо не мало значення, окрім шаленого всепоглинаючого щастя — ні обставини, ні місце, ні оточення, ні умовності, ні час, — то тепер будь-яка дрібниця може важити достатньо, щоб стати на заваді — вузол краватки, манера висловлюватися, колір шпалер, бамкання годинника. Воццек вимагав занадто багато. Він хотів володіти кожною хвилиною її життя. Це робилося обтяжливим. Він і гадки не мав якось ревнувати її до минулого, але теперішнє повинно б повністю належати йому. Він уже не без труду уникав нав'язливості. Він робився нестерпним.

Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання — воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім. Ну, але це так, між іншим.

Чим далі, тим гірше. Вони почали сваритися. Він влаштовував сцени ревнощів. Вона зникала надовго. Потім поверталася, і він, розчулений, усе прощав, перетворюючи прощення на акт несимпатичного самокатування. Але за пару днів від його нав'язливої опіки, від його безтямного в своїй збаранілій пристрасті, повсюдно присутнього погляду їй хотілося втекти на край світу, і вона втікала. Коротше кажучи, це було ціле життя. Бозна, як змістилося воно в ці п'ятдесят два дні і п'ятдесят одну ніч.

П'ятдесят другого дня вранці він передав їй чергового листа — в них повелося писати одне одному. Чорновик цього листа через кілька років знайшла під час обшуку поліція (шкільний зошит із вицвілою палітуркою, списана розмашистим почерком перша сторінка і більше нічого — порожність, чистота, клітинки), а згодом його було підшито до лікарняної справи. В цьому листі Воццек писав так:

«Минуло тільки трошки часу, а я вже знову хочу бути з тобою. Це так просто — бути з тобою. Бути весь час, кожну мить існування. Я не знаю нічого про любов. Справді. Але я хочу бути з тобою. Щодня бачити, як ти вдягаєшся, як розчісуєш волосся, як ти спиш, як їси, як миєшся, як молишся, як щось робиш і як не робиш нічого. Бути поруч. Коло тебе. Більше нічого. Це все.

Я хочу вдихати повітря, котре ти вдихаєш і, — що, мабуть, уже хворобливо — повітря, котре ти видихаєш.

Я хочу вбирати всі запахи твого тіла. Вони прекрасні. Цілувати тебе всюди, куди тільки можуть потрапити уста. Пестити без краю. Годувати тебе. Купати, як немовля. Колисати на ніч. Бути з тобою. Бути тобою. Бути.

Я ревную тебе неймовірно. Буквально до всього. До музики, яку ти слухаєш без мене, до картин, котрі оглядаєш насамоті, до книжок, не нав'язаних мною. Я ж уміщаю цілий світ. Усе, що тобі потрібно. Все-все. Я ніяк не можу збагнути, як вдається тобі бути десь поза мною. Як вдається жити окремо. Мати власну волю. Бажати чогось іншого. Дихати самій.

Чим тебе заворожує світ? Що пориває до подорожей? У чому зерна спокус?

Я ревную тебе. Безнадійно ревную. До вина, від якого ти п'янієш. До хворіб, від яких ти нездужаєш, і до ліків, які лікують тебе. До твого волосся, мені не підвладного. До нігтів, котрі ростуть самі по собі. До тебе самої попросту. Це дуже важко пояснити. Ще важче витримувати це. Я знаю, що ти втомилася теж. Я завинив перед тобою. Це все нагадує терор. Але я не можу нічого вдіяти. Хочу володіти тобою цілковито. Хочу бути з тобою.

Кохаю тебе. Вибач, якщо тобі неприємно це чути».

Вона не прочитала цього відразу, бо вони знову збиралися на якусь виставку — вибір сукенки, зачіски, прикрас. Забуваючи про нього, вона силу часу проводила перед дзеркалом, оглядаючи себе зі всіх сторін, приміряючи то те, то се, по-дитячому намагаючись бачити себе інакшою, мимоволі-звично моделюючи форму уст. Для нього не було більшої насолоди, як дивитися на ці збирання. Вона не належала до низькорослих миршавок, ані до сухоребрих краль, однак її струнка постава, пропорції тіла, її чуття простору (того багато в чому шкільного, з тримірною системою координат — х, у, z, — простору, в котрому вона так перфектно, з вродженою доцільністю пересувалася) породжували відчуття субтельної тендітності найтонших трав. Її доторки до твого тіла були наче твоїми доторками. Вона вміла відчути тебе точніше, ніж ти в моменти найвищої зосередженості. Кожен її рух, кожна поза, мимовільний жест світилися такою гармонією довершеності, що оповідати про це означає впадати в маразм слинявого обожнення. Але ж істинно, істинно кажу вам! Існують мільйони справді тендітних істот, котрі товчуть собою, як макогони, від ходи котрих здригається земля, на їхні гострі ребра і коліна натикаєшся весь час, немов на більярдні столи, їхні руки мають у собі стільки ж чуття, скільки ківш екскаватора.

Вона ж… Боже мій! Вона була… просто жінкою з терпкого тіла літа. Літа-тіла [91].

Але вони збиралися на виставку. Йшов п'ятдесят другий, останній день спільного життя.

З властивим злому випадкові літературним несмаком їх знову чекав будинок коло залізниці. Щоправда, не той, в котрому вони зустрілися, а інший, великий, білий, під імпозантним срібним куполом — по той бік мосту. Вони прийшли пізніше за всіх, коли вже публіка никала вздовж стін, обвішаних полотнами, митці глибокодумно зітхали: «Ом!..», маючи на увазі, звичайно, зовсім не одиницю електричного опору, поперемінно сичало й деренчало з динаміків щось дзен-буддистське, смердючі орієнтальні патички курилися нудотним чадом, крізь який втаємничені намагалися занюхати дармові пахощі обіцяного фуршету, організатори давали відчайдушні інтерв'ю — все, як зазвичай. Все, як зазвичай, а отже були тут і Боровчак і Шварцкопф і Ґорвіц і Нестор і Цезар і Пуцик з Яковиною і Gustav&Gustav — фірма «все для чоловіка».

вернуться

91

«… з терпкого тіла літа. Літа-тіла» — в певному сенсі, чергове відсилання до Набокова, цього разу через посередництво Олександра Ірванця, вірш якого «Лоліта» починається рядком: « А в слово «тіло» влито слово «літо».