1 липня ……………………… ;
17 липня …………………… ;
16 серпня ………………… ;
17 серпня ………………… ;
1 вересня ………………… ;
та поки він заходився з одного боку, гідра А. неодмінно відростала з іншого, і якогось літа він покинув марні спроби, зрозумівши раптом, що якщо вже стільки часу він живе з цим, і нічого йому не стається, і взагалі нічого не стається, і світ не вмирає, не зникає, не провалюється від сорому власної недосконалості, і так само чергуються дні і ночі, і сонце не сходить на заході, і не гіркне третина річок — то, мабуть, досить вдавати мученика, досить вигадувати історії (жодної з них ти й так не можеш довести до кінця, полохливий деміурже), треба просто жити, як живуть інші овочі — пітьмухи, їждачні пуцанки, збеспересердечники, простофілоги, сторики, ссубоки.
Те, останнє літо видалося на диво алергічним. Мабуть, через тополиний пух. Він висів у повітрі, клубочився доріжками, збивався під бордюрами, крізь нього, ніби крізь сніг, проростала трава. Годі було й думати відчинити балкон чи навіть кватирку — кімнату відразу виповнювали цілі згустки блідої відразливої маси. Обличчя постійно відчувало дражливі анемічні доторки і зір ледве пробивався крізь рясний тополиний дурман.
Того літа Той вперше побачив так звані сліпі плями. Він ще раніше читав, що людське око сприймає зображення не всією поверхнею сітківки: ділянка, в якій до очного яблука під'єднується зоровий нерв — сліпа, на ній немає світлочутливих елементів, фоторецепторних клітин.
Читав він і про ті потішні експерименти, якими можна виявити таку сліпу пляму і якими ще славетний Маріотт (що його примхлива непідвладна доля обвінчала з не менш славетним Бойлем, і так і ввійшли вони в історію фізики та шкільні підручники сіамською почварою Бойля-Маріотта)розважав короля Людовіка XIV, та самому йому ніколи не вдавалося побачити, як зникає королівська голова [104].
Допіру того літа на білому тлі тополиної імли він побачив невиразні темні цятки, що постійно супроводжували його погляд, куди б він не скеровував зір. Тепер кожне зображення — обличчя, пейзажі, сторінки й стіни, тіла й реклами, і небо і вода і все-все-все, — мало цю невеличку ваду, цей ґандж: дві дрібнесенькі плямки. Це викликало спокусу зробитися вибагливим і вередливим, і вибираючи, скажімо, в магазині сорочку чи сідаючи за столик у кафе чи лягаючи в готельну постіль, вимагати в покоївок, продавців і кельнерів безконечних перемін і замін, не слухати ніяких вибачень, пояснень, заперечень і вперто наполягати на своєму — адже будова ока у всіх однакова, а, отже, вони повинні бачити теж! — вередувати, перебирати, закатувати істерики й скандали, жбурляти одяг, зривати скатерки, здирати простирадла, здобути врешті реноме комизи й вереди, зробитися грозою всіх адміністрацій і… що? Спокуси залишалися спокусами, адже він однаково не відвідував кафе, не ночував в готелях і вже бозна скільки років не купував собі нових сорочок. Та й, зрештою, кому було жалітися, наприклад, на заплямованість захмареного небосхилу, щойно висіяного снігу чи того ж таки тополиного пуху. Отож потрібно було звикати ще й до цієї незручності. Потрібно було звикати до багато чого:
— до того, що ландшафт обличчя безповоротно змінюється, на ньому з'являються й щодня поглиблюються борозни й виярки, котрих не подолав сьогодні б навіть славнозвісний Gyllett Slalom Plus, а тому відпадає проблема відкладати на цю забавку гроші;
— що шкіра під очима набуває дедалі пергаментнішого відтінку, а капіляри на носі безсоромно фіолетовіють, виказуючи не такі вже й потаємні пристрасті,
— що все важче боротись із відкладами смальцю, млявістю м'язів, неподатливістю суглобів, ранковою запухлістю,
— що колір язика вказує на хронічність запущених болячок, плани лікування котрих стають дедалі анахронічнішими,
— що нічні страхи робляться непереборними,
— що зірки на небі — то тільки одна з вистав у театрі Бога [105],
— що відсутність волі і бажань доводиться замінювати інерцією,
— що відчай — твій найбільший гріх — не підлягає покуті,
— що алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає,
— що волосся на тілі, яким (і волоссям і тілом) вона колись так захоплювалась, робиться довгим, крученим, бридким, і взагалі з волоссям ціла купа проблем, бо якщо воно вилазить, тобто зникає з голови, то чомусь вилазить, тобто кущиться із носа (жалюгідна компенсація), а ще воно сивіє в найнесподіваніших місцях, і в волосся ж перетворюється той дорогоцінний пушок на шкірі, який за визначенням Ненабокова «оповиває плоди дерев мигдалевої групи», і який (пушок) не слід плутати з іншим, тополиним пухом, що перетворив це літо в алергічну параною, завдяки чому Той нарешті усвідомив сліпі плями ув очах, — скільки ж всього протягом життя він не помітив через них! — сліпі плісняві плями, ефектною демонстрацією котрих займався геній Маріотт, нерозлучно зрощений тепер із Бойлем, — гірка, трагічна доля і все ж напевно менш трагічна, аніж доля Гей-Люссака [106], котрого школярі мого дитинства розчленовували на двох калік — на Гея і Люссака, а цинічні школярі нинішньої доби попросту обзивають геєм Люссаком, хоча… хто зна? хто зна? може, вони й мають рацію.
Ворогів у мене не так вже й багато. Принаймні їх можна перелічити на пальцях руки. Якщо мати так багато пальців і так багато рук. Отож ворогів у мене рівно 33. Пом'янемо їх поіменно: А., Б., В., Г., Ґ., Д., Е., Є., Ж., 3., И., І., Ї., Й., К., Л., М., Н., О., П., Р., С., Т., У., Ф., X., Ц., Ч., Ш., Щ., Ю., Я., Ь. Або так: «а», «б», «в», «г», «ґ», «д», «е», «є», «ж», «з», «и», «і», «ї», «й», «к», «л», «м», «н», «о», «п», «р», «с», «т», «у», «ф», «х», «ц», «ч», «ш», «щ», «ю», «я», «ь». Навіть поодинці вони становлять грізну силу. А разом вони просто непереможні. Або так: «Н., Е., П., Е., Р., Е., М., О., Ж., Н., І.» Або врешті так: «н», «е», «п», «е», «р», «е», «м», «о», «ж», «н», «і».
А, може, я й помиляюся. Може, кіт — це тільки теплий і рухливий материк для бліх. А буханець хліба — втілення найвищої архітектонічної доцільності для урбанізованих єгипетських мурашок. А моя кохана — лише сукупність мікрофлори.
За довгі роки визвольних змагань я навчився серед телефонних номерів віртуозно розпізнавати номери колаборантів. Таємна поліція, вербуючи своїх аґентів, завжди дає їм такі телефони, які б за допомогою спеціально розробленої мнемотехніки можна було легко запам'ятати. Наприклад, 6•23•71•8. Тут бачимо шістку, яка підтверджується подальшим добутком двійки і трійки (6=2x3), а також різницею сімки й одиниці (7–1=6). Та ж сама сімка й одиниця в сумі дають ключ до запам'ятовування вісімки (7+1=8). Однак не завжди секрет такий простий і очевидний. Зазвичай код складається таким чином, аби стороннє око нічого не помітило. Деколи за позірною простотою ховається розгадка тільки першого ключа, за яким необхідно відгадати наступні, кількість яких інколи буває страхітливою. Чим складніша вимагається система запам'ятовування, тим вагоміше місце посідає аґент в своїй колабораціоністській ієрархії. Найвищі ступені втаємниченості — а це, як правило, означає роботу відразу на кількох господарів, гру поміж ворожими угрупованнями, наближення до безпосередніх важелів влади — винагороджуються шифрами, для розгадки яких не досить самих лише арифметичних вправ. Такі номери вимагають знання вищої математики — логарифмів, диференціалів, теорії множин. А оскільки колаборанти — майже всі, то тільки незнання широкими верствами щойнозгаданої вищої математики є причиною того, що кожен з нас у номері свого домашнього телефона не знаходить підтвердження власної обраності.
104
«…
105
«