Мовчанка тривала декілька секунд. Усі дивилися на вікно.
Розгублено обернулися, коли почувся стук у двері. Тричі. З паузами.
Жінки абсолютно безпричинно дали про всяк випадок одна одній знак мовчати.
Вони ще не знали, чи дозволять, аби незатишність перетворилася у тривогу, чи, посилена алкоголем, вилилася у сміх. Катарина порушила тишу.
— Заходьте!
Двері не відчинялися.
Знову почулися три стримані удари у двері. Тепер уже всі три голосно запросили невідомого увійти.
Двері залишилися зачиненими.
— Та то малий бавиться.
Катарина дала Ірмі знак замовкнути.
— Не посмів би, він знає, що натворив.
Ірма спробувала.
— Іта, це твій Ловро послав когось нас настрашити.
— Він не посмів би.
Ірма не вгавала. Її голос був неприродно веселим.
— Та це твій Вілім, Циліка.
Це було сумнівним припущенням, і жодна з них не відповіла. Іта встала, як у дитинстві, пошукала прихистку за спиною Катарини, перелякано схопивши її за плечі. Для найстаршої сестри це було остаточним знаком, що вона першою мусить діяти.
Вона хоробро підійшла до дверей і натиснула на клямку. Замок клацнув, двері ані не ворухнулися, Іта скрикнула: «Мамочко», Катарина ще раз сердито потягла за клямку і врешті відчинила. У дверях ні душі. Вдерлося холодне повітря.
Катарині запаморочилося в голові від раптового пориву свіжого повітря, перед очима сколихнулася зеленкувата хвиля, Катарина вдихнула повітря, щоб запобігти паніці, яка виникала перед нападом нудоти. Вона вдихнула і видихнула декілька разів. Мороз у ніздрях повернув ій силу. Вона обернулася до центру приміщення, яке знагла губилося у сигаретному диму. Ірма та Іта закурили.
— Дівчата, нікого нема. Або нам причулося від спиртного, або хтось бавиться. Може, дійсно мій малий… Іду пройдуся подвір’ям, зачекаю його в хаті. Пізніше прийду. Ірма, дай собі спокій з тим коньяком, Іта, принаймні ти б не курила. Куріння вбиває.
Її супроводжував сміх.
Тепер йому потрібно було ще тільки дві-три хвилини.
Якийсь час вона стояла та хапала повітря перед зачиненими дверми Задруги.
Насправді це була одна зі склепаних одноповерхових хижок, які, починаючи від головної будівлі, роками нанизувалися одна за одною, але без жодного змістовного зв’язку, а так, як у когось із домочадців спрацьовувала уява, коли призбирувалися якісь гроші чи вимолювався дрібний кредит на сумнівну добудову. Катарина була права, це було справді низьке приміщення, якому після двох-трьох викурених цигарок дим виїдав нутрощі.
Головна будівля — одноповерхівка, лише два вікна якої виходили на вулицю, була віддалена від дороги настільки, наскільки саму вулицю формували та асфальтували. З двох боків закрита двома новесенькими п’ятиповерхівками, тому випадковому перехожому могло видатися, що хатинка витріщила вікна від здивування, бо господарі покинули її і дозволили, щоб набряклі бетонки розтрощили її для розваги, коли їм заманеться. Для того, хто увіходив до хатинки, вона відкривалася із зовсім нових ракурсів: із кухнею, двома кімнатками, передпокоєм, з якого сходи ведуть на переплановане горище, хатинка насправді складалася з двох окремих квартир. Зрештою, і ті добудовані хижки грали певну роль. У них можна складати старі речі, можна заготовити паця на зиму, а в давні часи, до імпорту китайських товарів, могли працювати й якісь машинки для виробництва на той час дефіцитного товару. І врешті, першою з усіх назву собі виборола Задруга — приміщення, де розміщені рештки меблів, ще ужиткові шафи, стільці, столи і той диван, на якому вгніжджувалася курчиня Ірма і де періодично з різноманітних веселих нагод збиралися господарі й гості. Із самої назви «Задруга» вже давно припинили сміятися, а ті, хто її дав, сто літ як повмирали, і наймолодшому мешканцеві цієї хатинки потрібно було довго і нудно пояснювати таємниче значення цього слова.
Того наймолодшого мешканця чекала його мати Катарина Фірман, за чоловіком Горак, і йому до хати залишилося справді лише декілька кроків.
Від того нетривалого стояння на повітрі їй стало легше, шлунок заспокоївся, хвилювання зеленавих хвиль припинилося, вона зібралася із силами, щоб рішуче обійти подвір’я. Незатишність від того підозрілого стукання зникла. «Спиртне, певно, це спиртне». Без страху почала обходити подвір’я лише для того, щоб заспокоїти жінок. Чого це людина може боятися у своїй хаті, в якій живе від народження? Нічого. Рушила до частини обійстя, яку називали садом. Сад? Запущений клаптик землі давно не відігравав ролі саду чи ролі подвір’я. Та й йому, тим мізерним решткам у п’ятдесят квадратних метрів запущеної землі, давно вже пригрозили спорудженням ще якоїсь добудови. Відмовились від цієї ідеї після смерті Ірминого та Ітиного батька: частково через те, що в хаті не стало справжньої чоловічої руки, яка б керувала добудовою, а частково через те, що слухання справи про спадок показало, що існують непорозуміння щодо власності трьох сестер. Заспокоїлися і почали мріяти про інвесторів, продаж будинку і земельної ділянки, спорудження нової п’ятиповерхівки, яку треба було втиснути між тих нових будинків. А для такого заміру потрібно було більше, ніж просто мрії. Цей нещасний сад восени був украй непривітним, і домочадці його уникали. «Але з тим малим ніколи невідомо. Може, дійсно він стукав, може, так намагається відволікти від своєї вини? Цілий день його нема, поросяти. Надіюся, з ним нічого не сталося. Це ж не перший раз». До неї повністю повернулася хоробрість. Все-таки вона найстарша в цьому домі. Світло з сусідніх будинків частково освітлювало подвір’я і надщерблений паркан, яким був відгороджений сад. Вона навіть перевірила кущі вздовж паркану. Нічого. Нікого. Далі за парканом сад тонув у суцільному мороці, виднілося голе осіннє гілля. Сипала якась мжичка, туман, дощик, чи щось таке, її светр просочувався вологою, і Катарина відійшла від огорожі. Повернулася до Задруги, відчинила двері і з порогу сказала дівчатам, що нікого немає і щоб вони трохи порозважалися без неї. Може, їм всім причулося? Може, ніякого стуку не було? Спиртне — ворог. Вона скоро повернеться.