— Ні, не виглядає, — Касумич замовк і подивився на Відошича. Чекав запитання.
— Що з тим твоїм… знайомим?
— Нічого. Власне ним він є. Знайомим. Людина, яку я знаю. Знаю щось про нього, але не все. Мало тих, які про нього знають все, а всі знають дещо. Ми тут всі воювали, але за ним лишились сліди. Так кажуть. Хто бачив? Ніхто. Хто з ним був? Ніхто. Заяви, навіть якщо й були, зникли. Або хтось їх зберігає в шухляді, поки не знадобляться. Де він зараз? Водій і охоронець одного з головних. Ні перший, ні останній з такою біографією. Як живе, не знаю, але думаю, що він і далі займається ескортуванням, наркотиками, може, і зброєю, а ходять чутки, що він зараз якісь махінації проводить з земельними ділянками, але ніхто ніколи не пов’язував його напряму з якоюсь конкретною справою. Його ім’я ніколи не є на першому плані, але він всюди присутній і завжди крутиться в останньому ешелоні. І це все.
Відошич вийняв з кишені піджака блокнот і згорнуті папери. Розкрив блокнот, розвернув його до Касумича.
— Це він?
— Так.
— Його тримають при верхівці?
— Що ти вдаєш дурника, Відошичу? В бізнесі при верхівці найкраще під собою тримати когось, хто має якусь темну пляму в біографії. Це йому служить контрольним пакетом акцій. Поліція? Правосуддя? Журналісти? Це не восьминіг. Його можна знищити. Це павутина. Личинки розмножуються, а хто павуки, які сидять і плетуть сітку, — всі бачать, і ніхто не знає.
Відошич підняв плечі, опустив їх і подивився на Касумича, який запаленим кінчиком цигарки водив по краю попільнички.
— Його бачив Давид. Охоронця.
Пломінець Касумичевої сигарети спинився, а тоді почав дрібненько постукувати по краю попільниці.
— Підозри чи маєш докази?
— Підозри, але доведемо. Давидова мама послала мені смс, що треба перевірити якісь номери в мобільному дитини. Були свята, я до вчорашнього дня не переглядав повідомлення. Але повідомлення є. Я ще не розумію, чому цей мобільний важливий, але, може, має якесь значення, побачимо.
— Як ти виявив, що охоронець вплутаний в це?
— Вчора. Після того, як я вийшов з лікарні, коли все… вже було скінчено. Я ходив, дійшов до Юришичевої. Став… був страшно змучений. Безтямний. Сперся на вітрину біля того Туристичного центру, біля мене циган розтягає гармоніку, мене все нервує, дивлюся, в банку через дорогу — величезний екран, крутять той ідіотський передвиборчий ролик, про який у всіх газетах пишуть, що на ньому переодягнені люди, які нелегально працюють на когось з кандидатів, удавані звичайні люди з народу, неправдиві робітники, неправдиві селяни, є там і такий, про кого всі жартують, що він трохи завеликий як на гармоніста і що перука йому не пасує. Циган каже мені, що той тільки розтягає гармоніку, але не грає. В ту ж секунду я згадав, що того чоловіка з виголеною головою бачив в нас, в коридорі, через день після того, як ти… пішов. Шукав тебе в нас.
— Мене шукав?
— Так, і в коридорі тебе нібито шукав під тим твоїм прізвиськом. Щоб краще запам’ятали, що він був.
— І щоб дати мені знати, що через той зв’язок з Ірмою тримає мене за одне місце. Знав, що я рано чи пізно дізнаюся, що він мене шукав.
— Крім того, він вже знав, що тебе нема. Хтось з наших зливає інформацію. Приходив по інформацію, щоб дізнатися, доки ми просунулися. Дуже хитро, просто в голову. Нема небезпеки для того, хто постійно з поліції здає інформацію. Не може слати з комп’ютера, не може видруковувати, все контролюється. Здають завжди напряму, усно, а найбезпечніше просто в поліції. Зареєструвався, що шукає Касумича. Той, хто в той час чергував, не знав, що тебе нема, і все прекрасно. І навіть те, що чергує якийсь новий працівник вже знав. До кого приходив, невідомо. Я згадав, що Жигерка на першому допиті в поліції згадувала про готові результати розтину, хоча ми ті дані отримали кілька годин до того, і ніхто, крім нас, про них не знав. Хто зливає, здає, хто стукач, невідомо.
— А малий?
— Давид мусив його бачити. Не знаю як, але бачив. Нас всіх нудить від того ролика і плаката з тією ж самою групою баб з базару, робітників, гармоністів, а мої діти дочекатися не можуть, підспівують тим з ролика. І Давид не інший… Не був інший. Я згадав неймовірну річ. Знаю, що вона притягнута за вуха… Я згадав, що на місці події я страшно вимастив туфлі і став на якийсь папір, поглянув на нього і побачив, що стою на клаптику плаката, який хтось розмалював. Згадав, що мені здалося, що тому величезному типові з гармонікою дитина домалювала шапку з рогами. Не таку, як в Астерікса, але схожу. Згадав, що мені Давидова мама казала, що дивиться з Давидом «Астерікса». За секунду я все зв’язав докупи. Я знаю, що це білими нитками шито, але, може, Давид і був тим, хто малював, може, Давид в тому гармоністові впізнав того охоронця, водія, чи ким він там є.