Перед Касумичем на дерев’яній підставці стояв невеличкий дерев’яний апарат. Та ніби не одразу розуміючи, що апарат насправді працює, Відошич несвідомо простягнув руку до нього, а тоді різко сіпнув. З недовірою подивився на мініатюрні коліщатка, жолоби, підйомники, носійні елементи, передавачі, опори, важелі, перетворювачі, приймачі і тонкі дроти… Стишене від скупченої пилюки все рухалося, рухалося…
Мовчав і спостерігав за штукарським творінням, уникнувши того необхідного чоловічого руху зігнутися і під стільницею перевірити, до чого воно підключене.
Відошич заговорив тільки тоді, коли відчув, що тиша сягла незримої точки, коли мовчанка перестає бути ознакою захоплення і стає ознакою нечемності.
— Це ти змайстрував?
— Ага.
— Що це?
— Не знаю.
— Коли ти це зробив?
— Коли почав ремонтувати хату. Шопа лишилась цілою, бо вона ніщо. Ні хата, ні церква. Тут я складав речі, навіть спав, і так почав потрохи… Допомагало відпочити.
— І постійно працює?
— Ні. Коли спиниться, я легенько стукаю, штовхаю, воно знов працює.
— І нечутне. Ніби з тиші зроблене.
— Дерево зробилось гладеньким… ковзає.
— То ви всі з Ліки заразилися технікою від Тесли.
— Ні, він їхній[19].
Урешті обидва випросталися і витерли долоні об стегна, хоча й нічого не торкалися. Позбувалися невидимого павутиння.
— Ідемо, щоб квасоля не охолола.
— Щоб не охолола.
Касумич у дверях зачекав Відошича, який виходив задкуючи.
Їх проводжав монотонний шум.
Зупинилися перед колибою, мружачись і прикриваючи вії, щоб захистити очі. Світло було занадто яскравим. Тоді розійшлися і обережно оперлися кожен на свій бік одвірка, залишаючи між собою причинені двері. Касумич вийняв цигарки і разом із сірниками подав одну Відошичу. Досвідчені курці, усвідомлюючи насолоду він припалювання, віддалися шляхетному обряду народжування диму. Затягнулися і випустили дим одночасно.
Не поверталися обличчям один до одного і не знали, що обидва дивляться в одному напрямку — на спуск до ріки. Не запитали один в одного, чи відчувають вони запах раннього снігу, ні поглядом, ні рухом не справджували, чи обидва бачать, що над безлюдним простором краю, наче пара із тріснутої скоринки згорілого пирога, піднімається тонкий туман, крізь який ледь пробивається сонце. Кришталики води переливалися, і вони не могли вирішити, чи дивляться на мелений перламутр чи цукор-пудру, який сиплеться зі жмені, доки хтось, розчарований своїм невдалим пекарським витвором, роздумує, стиснувши у жмені цукор-пудру, чи використати його весь і засипати ним тріщини, чи невикористаний висипати назад у пакетик. Втомлений.
Епілог як вода
Лише коли вода відступила, стало помітно, щó після себе залишила Сава.
Те, що до повені було похиленою халупкою, впало, те, що було потрісканою штукатуркою, відвалилося, те, що було оголеною цеглою, завалилося, те, що було дорогою, розмилося, те, що було садом, заболотилося.
Трешнєвка була спотворена.
Через страх руйнації будинків, виникнення зарази внаслідок забруднення водосховищ, колодязів, через трупи потонулих тварин і раптове збільшення приплоду щурів, яке неможливо було контролювати, влада не відразу дозволила мешканцям повернутися. Електроенергії не було ще цілий місяць навіть у будинках вздовж головної дороги, а деякі квартали району ще декілька місяців чекали, доки їм бодай вуличне світло відновлять. Навчання у всіх трешнєвських школах було перерване на п’ятнадцять днів, а через п’ятнадцять днів учні отримали усне повідомлення, де їх чекатимуть вчителі і шкільні парти. Учні СШ імені Каті Думбович були переміщені у СШ «Братерство — єдність», в якій ще кілька місяців потому одне приміщення ділили два класи, а урок тривав двадцять п’ять хвилин. Учні Гімназії «Трешнєвка» їздили у Верхнє місто і там ще кілька місяців весело розважалися у небезпечних кількостях — по шістдесят підлітків у одному класі. Ті, хто пам’ятають ті дні, пригадують їх із ностальгією: більше таких веселощів у школах не було.
Постраждалі мешканці Трешнєвки ще якийсь час жили у вцілілих районах міста у родичів і друзів, дехто — у приміських селах, а хтось — у готелях, аж доки не набридли і родині, і друзям, і персоналу готелів. І хоч військові ЮНА, пожежники, міліція, всі працівники, чиї фабрики затопило, службовці, чиї установи були під водою, навіть вчителі з учнями, чиї школи були затоплені, організовано прибирали район, відвозили болото, рештки зруйнованих будівель, повалені дерева, гілляччя і купи намулених решток меблів, люди відчули, що повертаються у свій район лише коли почали самі прибирати свої хати, подвір’я і городи та чистити рештки вцілілих меблів і посуду.
19
Очевидно, мається на увазі сербське походження Ніколи Тесли. Хорвати та серби досі не можуть дійти згоди щодо національної належності великого науковця. Обидва народи вважають його своїм співвітчизником.