До району і будинків добиралися обережно крізь запах гнилі і сморід савської води, яким Трешнєвка смердітиме ще ціле десятиліття. Добиралися повільно головними дорогами. На деякі віддалені вулиці і вулички неможливо було зайти. Нанесений мул і руїни повністю змінили їхній вигляд. Дістатися до деяких будинків було неможливо — до них уже ніколи не дістатися. Їх зруйнувала вода.
Будинків, які зникли у повені, вже ніхто не пам’ятає. Ті, хто їх будував, померли, ті, хто в них у дитинстві мешкав, забули. Тих будиночків ніхто ніколи не фотографував, а навіть якщо й фотографував, ті фотокартки зникли у воді. На їхньому місці зведені нові будинки, мешканці яких пам’ятають свої вулиці, свої села і свої містечка, в який зростали. І це нормально.
Анна Фірман, Катаринина мама, впродовж кількох днів після пологів була оточена незнайомими людьми, лікарською турботою і увагою, якої не знала; підніжжя ліжка вгиналося від подарунків, а активістки Червоного хреста принесли їй чорний одяг, хоча й ношений. Похорон готували без неї, а лікар відкинув навіть саму думку про те, щоб молода вдова брала участь у тому сумному заході. Через три дні після пологів і звістки про смерть батька її дитини, Анна різко припинила плакати. Медсестри похвалили її. Породіллі, які змінювалися в палаті, здивовано на неї поглядали, тоді здивування жінок і схвалення медичного персоналу потроху стагнували, а потому перетворилися на відкриту нетерпимість, навіть якусь заздрість через подарунки, які, тепер так здавалося, незаслужено лежали в ногах у Анни. Жінки більше не зверталися до неї тихим голосом, а медсестри перестали питати, чи їй чогось треба.
За день до похорону чоловіка Анна, Катаринина мама, покинула пологовий будинок. Ставши глухою до порад лікарів і прохань зовиць, на сьомий день після Катарининого народження Анна прийшла на похорон свого чоловіка, накинувши на пожертвуваний їй одяг синього сатинового халата. На зауваження оторопілої зовиці: «Та нашо тобі той халат, тобі ж Червоний хрест дав майже нові чорні лахи» спокійніше, ніж годилося в такій ситуації, Анна відповіла:
— Це єдине не чуже і не позичене.
У квартирі зовиці два тижні минули у злагоді, а тоді з’явилися перші зауваження, які закінчилися примиренням і спільним плачем. Через три тижні сталася сварка, яка не закінчилася примиренням, тому Анна довірила іншій зовиці догляд за дитиною і пішла на свою вулицю.
Була десь середина листопада, коли вже можна було добратися до району і до вулиці Малої, коли вже з’явилися чутки, що знайшлися відчайдухи, які взялися за прибирання і казали, що все не так і страшно, як здавалося на перший погляд, і що краще чимшвидше взятися до роботи до того, як болото висохне. Падав дрібний сніг, який не затримувався на землі. Вона заїхала до Технічного музею — далі було неможливо, колія була розмита, і трамвай не ходив на Трешнєвський ринок і Ремізу. Їй знадобилося цілих сорок п’ять хвилин, щоб пробратися на свою вулицю.
Ледве спустилася на Гвозданську.
Коли нарешті дійшла до вулиці Малої, відчула хворобливу слабкість. Схопилася за похилений стовп і чекала, доки усталиться дихання. Не дивилася в напрямку своєї хати. Насправді ні на що не дивилася. Тільки дослухалася до звуків загрібання лопатою — розміреного, монотонного, наче хтось чистить ранішній сніг перед будинком. А снігу справжнього ще не було. Їй навіть побіліло перед очима і, усвідомлюючи те, що білизна — не відблиск засніженої поверхні, а знак близької втрати притомності, зосереджено затрясла головою. До неї повернулися обриси коричневої і похмурої вулиці, звук лопати став чіткішим: хтось у найближчій халупі зішкрябував болото. Лопата стихла, сусід вийшов із хати і поглянув у напрямку, де стояла молода жінка.
— Анна, то ти?
— Та. Добрий день, сусід Ожболт.
— Дай Боже, Анна, а чо ти сама прийшла? Я би не впізнав тебе таку, без пуза. Шо ти буш ту сама робила, в таку зимницю?
— Тільки подивлюсь, чи хата ше стоїть.
— Стоїть, стоїть. Не здається бабка. Ми свою вже шуруємо.
Відчув свою недоречну веселість. Розгублено розмірковуючи, чи то спершу висловити співчуття, чи привітати із поповненням, вирішив, що найважливіше — повтирати руки, тому витер їх в штани і підійшов до неї.