Він стиснув губи, йому захотілося плакати, покликати ту свою нерозумну маму, тих своїх дурних тіток, того свого тата…
«Я таємний агент, я не дурний Давид!»
Він кричав і, видаючи голосне «аааа», щоб заповнити глухий простір, різко відчинив двері та, не дивлячись у роззявлену пельку передпокою, вийняв ключа із замка і, не припиняючи кричати «аааа», зачинив двері, вагою тіла їх заблокував, засунув ключа в замок і нарешті замкнув.
У нього ще залишилися сили двома кроками доскочити до ліжка.
Все, тепер він у безпеці.
Не вмикав світла. Знав, що в освітленій кімнаті його було б видно крізь ті вузькі щілини в ролетах, і притиснувся до стіни. Ще трішки, і жінки повернуться до хати, зрештою, вони в нього під носом, на вулицю чути, як ті дурепи галасують… У замкненій кімнаті тепло. Куртку, може, скине, якщо захоче, але кросівок не скине. Ну добре, кросівки теж… «А я нічого не бачив і нікого не впізнав би, а я нічого не бачив і нікого не впізнав би…»
Давид заснув, до болю втомлений.
Не чув п’яних жінок, які вигукували «лірум, лірум ларіцу», хоча навіть Циліка не знала, що це означає, не бачив сигаретного диму, який крізь нещільно зачинене вікно покидав Задругу, ковзаючи стінами, ані конфеті, які з подертого пакета сипалися під стурбований білий вігвам.
Не чув, коли запізнілий збожеволілий нічний метелик проник крізь щілину в ролетах і, намагаючись знайти теплий закуток, тричі вдарився об віконну шибку.
Не чув, як п’яні жінки пізно вночі сміялися на подвір’ї, як розійшлися, співаючи: «Ми хлопці, що п'ємо стоячи», не чув своєї мами, яка намагалася відчинити двері його кімнати і не змогла, не чув, як його тітки перечіплялися через сходинки і реготали, роздягалися, залазили в ліжка, як Іта повторювала: «Все буде добре, все буде добре, тільки б зараз не ригати», ні Ірму, яка сиділа на ліжку п’яна, але хворобливо бадьора.
Не бачив також, як на вулицю заїхав чорний автомобіль із увімкненими ближніми світлами фар, як зупинився неподалік від будинку і вимкнув двигуна.
Був такий спокій, такий спокій у будинку… Зрештою, як і в сусідніх.
Вони й самі не знали, як вижили. Але вижили. Не всі, звичайно, не всі, але ті, що вижили, здебільшого висохли від савської води, струсили засохле болото, змінили порозбивані віконні шиби і набряклі дерев’яні підлоги, доробилися до гарних паркетів і нових черепичин, так що десь наприкінці сімдесятих самі собі виглядали достатньо дужими для своїх років. Без сорому визнавали, що зі страхом спостерігали, як над ними виростає найближча автомагістраль до Любляни, яка з кожним ремонтом піднімалася на якийсь метр, в той час як їхні дахи порівняно з нею тонули під межею гідності. Визнавали, що із жахом слухали звуки устаткування, під дією яких зникала стара Кнежія. Визнавали й те, що не розуміли, як їхні власні мешканці можуть бажати їм смерті. Визнавали, що почувалися через це жахливо. Зрадженими. В їхніх стінах навіть народилася справжня жага помсти, коли вони підслуховували розмови, в яких їхні домочадці жалілися, що ті, хто ще до вчорашнього дня мешкав у таких же хатинках, зараз заледве помічають їх і вітаються, причому спогорда, і лише тому, що тепер мешкають на вищих поверхах. А крім квартир отримали «такі грошиська, такі грошиська». Але й це пережили. Як діти раділи, коли почули, що забракло міських грошей на знесення і будівництво нового кварталу, плескали одвірками від радості, коли вулицею рознеслася новина, що з усім треба відстрочити. До вісімдесятих років минулого століття наслухалися і начулися всякого. Із середнього віку вони вже почали виходити і їх почала підточувати старість. Вони стоїчно витримали дрібний косметичний ремонт, заміну деяких водостічних труб, нові двері, вікна… Початок дев’яностих зустріли у більш-менш доброму стані. Сам початок дев’яностих вніс у їхні стіни льодовитий страх через якісь страшні сирени, які нагадали їм осінь шістдесят четвертого і які й зараз передрікали наближення всезагальної біди, що й їх скосить. Зараз вони й самі здивувалися, що будинки, як і люди, із нічим не виправданою швидкістю забувають і мету, і призначення неприродного звуку сирени. Попри те, що слово «війна», яке супроводжувало цей звук, звучало страшніше від слова «вода», вони добре перебули ті часи. Чудово. Крім того страху і принизливих липких мотузків, якими старалися вберегти шиби від можливих детонацій, з ними нічого не сталося. Згодом сирени перестали завивати, але з’явилася якась нова небезпека, яка не мала нічого спільного ні з війною, ні з водою, на неї ніщо не вказувало, але для багатьох вона означала кінець. Вона була розроблена у кресленнях і оплачена у валюті. Знесення. Але не всіх. Не всіх. На щастя, не всіх. Зазвичай буває по-іншому, але цього разу сталося так, що найгіршого уникнули власне ті найбідніші. Власники багатших були більш хвацькими, дорвалися до інвесторів, кредитів і потужних міських зв’язків, і їхні хати погано скінчили — як купа будівельного сміття, яке впродовж багатьох днів вантажівками вивозили на невідомі кладовища. Без плачу, без сліз. На їхні місця першими заїхали величезні екскаватори, за ними бетономішалки, пневматичні молоти, будівельники, сантехніки, електрики, покрівельники, малярі, декоратори… І врешті виросли ті нові сусідки — великі, велетенські, вифарбувані до непристойності — курвочки, повійниці, хльорки, кокотки, розпутниці, гріховодниці, як їх аборигенки називали, блудниці, а не хати, невиховані й голі стояли на дорозі, без садів, без жоднісінького деревця, без єдиного фруктика, без квіточки, без черешеньки.