— Агов, колего, що відбувається? Що тут відбувається? Хто цей малий?
Поліціянт зніяковів, не знав, що відповісти, і розгублено продовжував тримати Давида. Навіть ще дужче його стиснув.
Чоловік, який звернувся до поліціянта, не мав на собі форми, був одним із тих двох, хто розмовляв з гімназистами. Торкнувшись ліктя одного з молодих людей і давши йому таким чином знак, що повернеться, він підійшов до поліціянта, який не випускав Давида.
— Пусти його. Що це було?
— Та нічого, малий нахабний, — поліціянт нарешті відпустив Давида.
Чоловік у штатському нахилився. Пізніше, значно пізніше, згадуючи про це, дав би голову на відсіч, що посміхнувся до Давида. Але не посміхнувся.
— Малий, що ти тут робиш, га?
— Я нічого не бачив і нікого не можу впізнати.
— Прошу?
— Я нічого не бачив і нікого не можу впізнати. І мене тут не було.
У цей момент Давид збагнув, що сказав нечувану дурницю, але вороття не було. Уже сказав.
Чоловік обернувся до колеги, який і далі розмовляв з чотирма гімназистами.
Той був неподалік і не було потреби кричати.
— Шефе, цей малий твердить, що нічого не бачив, нікого не може впізнати і тут не був. Що з ним робити?
— Притисни його, Касумичу, і візьми його під захист як свідка. Типовий хорватський свідок, як з підручника.
Усі засміялися. Автор дотепу теж. А тоді серйозно додав:
— Та ну, прожени малого, це місце не для дітей.
Обернувся до чотирьох гімназистів.
— Для вас теж зарано, але так сталося. Що тут вдієш… Можете йти, побачимося ще в учительській.
Шеф, старший інспектор Відошич, звернувся до одного зі своїх людей.
— Зділаре, експерти хай роблять свою справу. Пильнуй, щоб зібрали і зберегли всі доказові матеріали, все, що може бути важливим для слідства. Ти чув?
Тоді опустив голову, поглянув на свої туфлі, на які наліпилося болото, і перевів погляд на відірваний кусок плакату. Незадоволено поглянув на місце, на якому чоловік клеїв нові плакати.
— Хто пустив цього чоловіка?
Побачивши, що чоловік, одначе, досить далеко від огородженої території, додав собі під ніс:
— Вже все закінчили… — роздратовано копнув заболочений камінь, який лежав на його шляху, і голосно сказав молодшому інспекторові Касумичу:
— Ходімо в учительську. Там треба буде поговорити серйозніше, ніж з тим типовим хорватським свідком.
Вони насміхалися з нього, і Давид ненавидів їх усією душею. Обернувся, на бігу поправив куртку, яка розстебнулася, доки його «той осел» тягнув, побіг з усіх сил до трамвайної зупинки й ускочив у задні двері трамваю, який ішов на Дубраву.
Молодший інспектор Йосип Касумич посміхався, спостерігаючи за хлопчаком. Останнє, що помітив, невміло відрізаний клапоть відірваної пластикової кишені на його наплічнику.
Мобільний телефон — поліційна сирена:
«Як то не вмієш писати, бляха? А читати? Блін, як це? Не підмахуй. Я знаю, як то не вміти читати. Добре, я не читаю скоро, але читаю добре. А як ти навчився на мобільному? А, знаєш букви, але з газетами і книжками тобі тяжче. Ну так і кажи. Як всі нормальні люди. Хто з дорослих читає? Та то для дітей в школі. Треба вміти, ну там для оголошень, мобільного. Ну та, та. Який? Клікота не вміє читати? Але рахує, ніби три вищі освіти має. Та, а тому Богданушину навіть не треба було в школу йти. Обкрутив його з тою хатою на Вирі, як останнього барана його обкрутив. Десь я мав ту його освіту».
Мобільний телефон — мелодія «О sole mio»:
«Та нє, то не паштицада[1], паштицада готується з полядвиці, тільки з полядвиці. Нє. Моя бабуня додавала десертне вино, і то обов’язково, домашній шпондер, не куплений, а домашній… Та якшо нема, то дай куплений, але то вже не та паштицада. Нє. Клецки роблю сама… Та, на тертці, та, ну та купа роботи, але вкінці паштицада виходить люксусова».
Мобільний телефон, гімн «Динамо»:
1
Паштицада — традиційна хорватська пікантна страва з тушкованої яловичини. Часто подається з кнелями (тут і далі прим. перекладача).