Першим потис руку Відошич.
Вони сіли за стіл, за яким четверо хлопців сьорбали чай. Увічливо відмовилися від запропонованого чаю. Відошич відразу почав:
— Хлопці, підсумуймо те, що ви вже сказали. Час ми записали, знаємо, як ви йшли, куди йшли, чому туди йшли, хто першим помітив замотаний, назвемо його пакет, хто копнув ногою той пакет, хто першим побачив те, що пізніше побачили всі, і знаємо, що ви викликали поліцію. Це найважливіше і це записано. Зараз ідемо поступово. Чи здається вам, що лишилося ще щось, що би ви мали розказати і що нам би було важливо для розслідування?
Всі троє заговорили одночасно, згадали, що хтось визирнув з балкона будинку, який межує з майданчиком, але сховався, коли вони крикнули; що хтось зупинився на вулиці, а тоді втік; що щось ще долинало з трамвайної зупинки; що з одного балкона на них гавкав собака…
Вичерпалися інформаційно і одночасно замовкли.
Четвертий, якого Касумич запам’ятав за сережкою у вусі і за тим, що той і на місці події мовчав, зараз використав хвильку тиші.
— Та мертва жінка — це вчителька з іспанської. Я впізнав її за перснями.
У когось випала ручка, і було чути, як вона нескінченно довго котиться полірованою підлогою роззявленого простору мовчанки.
Відошич не знав, чи саме це мав сказати, але запитав:
— Ти впевнений?
Хлопець розумно дивився на нього.
— Ні, звичайно, не впевнений, але думаю, що впізнав персні і нігті. Найдовші нігті зі всіх вчительок.
Хтось незадоволено заскрипів стільцем.
Касумич вийняв блокнота, повернувся до директора, який украй розгублено продиктував ім’я та прізвище вчительки, тоді обернувся до секретарки, яка послужливо побігла до свого кабінету і повернулася з особовою справою вчительки з іспанської.
Хтось невидимий голосом, позбавленим віку, запропонував спершу зателефонувати вчительці, а вже якщо вона не відповість… Касумич записав її номер телефону.
— Це ми пізніше зробимо.
Відошич устав, Касумич услід за ним.
Відошич звернувся лише до директора.
— Ми вас про все проінформуємо. Вас, а особливо цих чотирьох, просимо бути весь час доступними для нас. Нам ще буде потрібна інформація.
Касумич обернувся до однієї молодої жінки.
— Скажіть, з ким вчителька з іспанської товаришувала? Це важливо. Звичайно, якщо підозри підтвердяться…
Жінка мовчала. Замість неї відповів хлопець із сережкою.
— З вчителькою з нарисної геометрії, Ірмою Жигер.
Касумич, не справджуючи, записав ім’я в блокнот. Озирнувся приміщенням.
— Ірма Жигер, вона, може, тут?
Та молода вчителька, до якої він раніше звертався, усміхнулася.
— Ні, в неї четвертий урок.
Тоді тихіше звернувся до секретарки:
— Її особову справу також, будь ласка.
Наче почувши себе незадіяним Касумичем, директор звернувся до Відошича:
— Вибачте, а як… жінку вбили?
Уже дійшовши до дверей, Відошич обернувся, щоб не видатися неввічливим.
— На цьому етапі розслідування це ще невідомо. Та, Господи, ми ще й особи вбитої не встановили.
Уже брався за клямку, коли додав, більше для себе, ніж для учителів:
— Може, зґвалтування, сексуальний злочин. Може, ні. Невідомо. З’ясуємо.
Усі жінки, не дивлячись одна на одну, почали застібатися.
З кута почувся голос без віку.
— Ну ні. Ні! Треба йти на пенсію, я більше цього терпіти не буду. Краще голодна, ніж мертва.
Ніхто з учителів ще не зайшов до класу, і більшість учнів юрмилася у коридорах. Від їхніх голосів вібрували віконні шиби, хтось крикнув: «Менти, менти йдуть!», хтось почав завивати, як поліційна сирена, й інспектори ледве стрималися, щоб не побігти. На сходах уже було спокійніше, і Відошич набрав номер мобільного телефону вчительки з іспанської. Заговорив автовідповідач, який заявив, що користувач недоступний.
Коли їхали в автівці на Хейнзелову, Касумич спробував запалити цигарку. Відошич не дозволив йому, і до Хейнзелової вони лише обмінювалися короткими фразами, як ображені діти.
Перед будівлею поліції Касумич ковтав сигаретний дим. Із ненавистю пішов за Відошичем, коли той йому сказав:
— Кидай то, ходи працювати!
Касумич торкнувся його плеча.
— Зачекай, хочу тобі щось сказати. Мені здається, що я тих двох, ту вбиту і її подругу, знаю.
Відошич дивився на нього.