У музичному класі Трешнєвської гімназії на вулиці Добойській крізь мутну воду проглядалося чорне блискуче тіло рояля.
На Дрежничкій, на паркані, який опирався потокові, рівненьким рядочком вишикувана мокра сім’я курей пригнічено спостерігала за водою, яка протікала крізь їхній розвалений курник.
У шестиповерхівках на вулиці Савській, від номера 95 до 101а, серед учнів Восьмирічної школи імені Каті Думбович просочилася звістка, що класні журнали потонули і двоє семикласників заспівали «Ююю аар маай дееестенііі…»
У притулку Червоного хреста один старий плакав за своїм зниклим собакою.
На одному з дахів одноповерхівок, серед людей, які все ще чекали евакуації, тремтіла чотирнадцятилітня дівчинка, дивлячись, як до них наближаються плаваючі двері, на яких нервово метушилися щурі. Її посинілі губи більше не стулялися, і дівчинка не гукала, не кричала, не репетувала, лише видавала якийсь гортанний звук. Чоловік, який сидів навпочіпки біля неї, трохи підвівся і палицею відштовхнув щурячий пліт. Пізніше людей забрали з даху і помістили у коридорах Виноградської лікарні.
Савською вулицею плив човен. У ньому сидів серйозний чоловік і веслував.
Біля Студентського центру повідь втратила силу, але вода облизувала здобич і лизала трамвайні колії аж до книгарні «Молодість» що на площі Маршала Тіто. Захисним бар’єрам за шляхопроводом на вулиці Црнатковій, біля Водникової, вдалося зупинити основну водяну масу. На тій тонкій лінії, створеній із мішків із піском, де закінчувався світ тамтешнього передмістя та бідності і починалося місто, стояли люди і спостерігали за водою. Посміхалися, їх хтось фотографував.
Неподалік від них стояв горбатий семирічний хлопчик з кишенями, повними каміння, і з однаковими інтервалами кидав їх один за одним у воду. Там, де вода вже встоялася, він міг бачити, як створюються кола, розводи і хвильки, які ширяться і ширяться…
Десь залишився слід на воді.
Те, що ми його не бачимо, не означає, що його немає.
Перший камінь, перший вал
Століття: 21
Рік: 2009
Місяць: жовтень
День/ніч: 25/26
Час: 20-та година, 48 хвилин
Він припинив термосити і бити жінку по щоках, але все ще тримав її тіло, голова з якого неприродно звисала. Чоловікові здавалося, що шкіра на шиї жінки може будь-якої миті тріснути, тому він гидливо випустив тіло, і воно, вдарившись об шкіряну тахту, породило огидний звук. Долоні витер в стегна, але відчувши власне волосате і вологе оголене тіло, відсмикнув долоні і наче лунатик пішов до ванної кімнати з витягнутими перед собою руками. Відкрутив кран над умивальником і ліву руку підставив під воду. Прикривши тілом умивальник, правою рукою оперся об дзеркало, закривши своє відображення. Змінив положення і вимив праву руку. Потім підставив обидві руки і, сформувавши з долонь мисочку, спостерігав за водою, яка створювала вир. Зігнувся у поясі і засунув голову в тісний простір між умивальником і краном. Струмінь бив у вухо і, крім того сильного биття води, всі звуки зовнішнього світу для нього зникли. Йому стало боляче, і чоловік обережно, наче із розщепу, вийняв голову. Не витерся, лише обтрусив краплі. Якийсь час непорушно стояв. Тоді повернувся до кімнати, підійшов до тахти і поглянув на оголене жіноче тіло. Голова, наче пришита до тіла, до якого не належить, лежала якось самостійно збоку, і він більше не сумнівався, що це тіло мертве. Це вже була не жінка. А тіло. Він пішов до столу, на якому лежав його вимкнений мобільний телефон. Увімкнув його. Поглянув на великого пальця, яким надіслав повідомлення. Потім розтулив долоню і в кутику екрана побачив, що зараз рівно 20-та година і 55 хвилин. Долоня, як і великий палець, була спокійною. Відчув, що все буде гаразд. Мусило бути.
25 хвилин потому:
— Нічо мене не питай.
— Не питаю.
— То сталось випадково.
— Ми нікому не дзвонимо, так?
— Сам знаєш.
— Йду в гараж по церату.
— Тобі помогти?