— І згорять вони у вогні вічному, — глибокодумно мовив раввін. — Це теж не той, Агасфер, якого ти шукаєш.
— Ребе, — підступив уперед Курковський, опускаючи на раввіна важкий погляд, — а той вічний вогонь насправді є?
— Є. Геєнна огненна — так сказано в Писанії.
— То чому б не використати його для отеплення міста? — запитав, дивлячись упритул на раввіна. — Чей замерзаємо живцем.
Цецале підступив до свого наставника й вибалушив на Курковського великі очі, щоб його налякати.
Раввін заговорив приповістками Соломона, цецале прицмокував, пан Курковський відступив назад, ховався від словесної зливи, мов від дощу під дах.
— Дай науку мудрому, і він стане ще мудрішим; не картай дурного, бо зненавидить тебе, а картай мудрого і будеш йому любий; з усілякої праці є користь, а з дурної балаканини тільки шкода; розумного докір більше діймає, ніж дурного сто ударів; і дурень, як мовчить, здається мудрим… — Раввін нарешті збився, а цецале, завертаючи очі, цмокав:
— Це–це–це!
— Ребе, ти не дав мені поради, — сказав Агасфер.
Раввін зосередився і, обходячи Арониху, зупинив свій погляд на Ясеві.
— Чим ти займаєшся?
— А я нічим, — відказав, посміхаючись, Ясьо. — Я веселий і потішаю людей.
— А що ти маєш за це?
— Втіху…
— Агасфере, — підвів руки раввін, — ти знайшов людину, яка все віддає, а собі не бере нічого!
Агасфер здивовано подивився на Яся, йому важко було повірити, що його рятівник тут поруч, старий увесь затрусився від радості, та раптом змеркла його втіха.
— Утіху? Тільки утіху? — заволав. — А пам'ять людям, пам'ять ти повернеш?
— Він сам не має пам'яті, Агасфере, — діткнувся рукою до його плеча Арон і повернув голову до раввіна, все ще надіючись на його пораду. — Ребе, скажи мені, де той чоловік, який задурно поховав би мене з Аронихою, коли помремо з голоду, де?
— Я вас поховаю задурно, — сказав Курковський.
Агасферові очі знову зблиснули радістю і знову померкли.
— А пам'ять людям, пам'ять хто поверне, щоб не ходили так, як я, — без роду, без вітцівських могил?
— Ідіть з Богом, — знетерпеливився раввін, йому стало досить цієї безглуздої розмови. — Бог сотворив добро і зло, і ми не в силі це змінити.
Арон покрутив пейси і з докором глянув на раввіна:
— Якщо Бог сотворив зло, то, значить, воно йому вигідне… Ребе, ребе, а ти — чи знаєш, що таке зло? Що ж ти скажеш, коли воно до тебе прийде?
— Хто спить у жнива, той чоловік безпутний… У вогні очищається золото, Господь випробовує серця, — відказав раввін. — Ідіть з Богом.
Цецале, прицмокуючи, підбіг до столика, на якому поруч із Святим Письмом стояла скарбонка, взяв її і підійшов до лахмітників. Ті здивовано переглянулися: якби в них були гроші, хіба вони прийшли б сюди? Але цецале стояв перед Курковським і не відступав: за науку треба раввіну платити.
— Кодло гадюче, — проскрипів зубами пан Курковський, — як можете ви говорити про добро, будучи лихими? — І вкинув гульдена в скарбонку.
На вулиці всі розійшлися в різні боки — йти на спільний обід уже не було з чим. Арон з Аронихою подалися до Босяцької хвіртки, вони були втішені, що пан Курковський поховає їх задурно; Ясьо щасливо посміхався — він радів, що гроші злого до злого й потрапили; Курковський сердито сопів і пропускав поміж пальці мідяки в лівій кишені; Агасфер зупинився, взяв за плечі Яся, пильно подивився на нього й сказав:
— Утішай… Але ти не той, не той! — Він повернувся, помахав палицею і, йдучи в протилежний бік, вигукував:
— Ну хто, хто дасть людям цілющої води й пам'ять їм поверне?!
Курковський приплівся на Замарстинів надвечір. Він думав тільки про одне: як пробратися в бойню і загрітися біля теплої туші. Але бойня була замкнена, і візник утратив будь–яку надію дожити на такому морозі до ранку.
Він подався до конюшні, а коли повертав за ріг, сахнувся: від стаєнних дверей ішли на нього дві темні тіні, й він подумав, що це конокради.
— Пане Курковський, — прошепотіла одна тінь, — ми давно на вас чекаємо. Мене звати Август Бєльовський. Нас одинадцять чоловік, на санях вмістимося. Нам треба через Туринку до Белза. За десять ринських…
— Мій Боже, десять ринських! — зойкнув Курковський, повіривши в цю мить, що той гульден був інклюзом[54] і повернувся до нього десятирицею.
— Дамо дванадцять, — сказав Бєльовський, йому здалося, що візник незадоволений обіцяною платою. — Тільки швидко. І коли вас хтось буде питати, скажете, що везете панів на полювання.
— Господи! Та я зараз… Я вже!