Маркіян підвів руку, щоб спинити товариша, але Іван розпалився і не давав Маркіянові прийти до слова.
— А нам кажуть: «Disce, puer, latinam, faciam te mosci–pan!»[11], — і ми її зубримо, а потім ідемо на амвон і читаємо Псалтир, переписаний абецадлом, бо свого алфавіту не знаємо, паству недоуки навчають, на парастасах пригощають парохіян горілкою з церковного дзвіночка, а його ексцеленція митрополит Михайло Левицький висвячує тих недоуків, мовляв, хай всякеє диханіє хвалить Господа.
— Ти трохи не маєш рації, Іване. — Бліді щоки Маркіяна підступили рум'янцем. — Зоріан Ходаковський був гостем мого діда, і взагалі…
— Взагалі, взагалі!.. Я не кажу, що всі такі, є ж і Могильницький, але хіба багато таких нарахуєш?
Маркіян сидів біля товариша й довго мовчав, потім прошепотів:
— Іване, а що, якби ми на вакаціях пішли… як Доленга…
— Підемо. Треба йти, розмовляти, слухати, записувати, бо ж література наша не може бути іншою, а тільки народною, бо нема в нас іншої мови, крім селянської, і життя мужиче, його історія й духовний світ мусить стати першим предметом для наших розвідок і стихотворів.
Як тільки почалися вакації, Маркіян з Іваном пішли пішки через Стрий, Калуш, Коломию — в гори. Минули Косів, біля Криворівні звернули на Устєріки, пройшли Білоберізку й зупинилися у Вижниці саме в той день, коли жандарми зганяли людей на міський майдан, а панство з'їжджалося самочинно дивитися на страту опришка Штоли.
— …Я не пісні, не пісні записував у горах, а хлопські ридання і прокляття, — говорив Маркіян своєму сусідові по кімнаті Михайлові Базилевичу, бо ні з ким було ділитися болем: Вагилевич після вакацій покинув семінарію і пішов знову в гори записувати фольклор.
Базилевич прикидався другом і слухав, він співчутливо похитував головою, глибоко переймався горем гуцулів, яке бачив на свої очі Маркіян, а однієї неділі запропонував пройтися в місто, бо стіни вуха мають. Вийшли удвох без дозволу, Базилевич запросив Маркіяна в ресторацію Людвіка, що біля університету, замовив вина. Вони пили, Маркіян розповідав про страту Штоли і плакав; потім Базилевич затягнув його ще в кнайпу на Личакові — Маркіян пив і ще дужче плакав.
Перед вечором Базилевич ледве довів Маркіяна до семінарії, вклав його в ліжко і покликав віце–ректора Теліховського.
— Ребелізант готовий, ваша святість, йому сниться зараз повішений опришко з виваленим язиком.
Отець Теліховський написав донесення митрополитові про неморальну поведінку бунтівного питомця. Маркіяна виключили з семінарії.
Двері до келії рвучко відчинилися, старий Любимський здригнувся, солодке марево щезло, він повернувся й побачив Маркіяна, який стояв на порозі з книжкою в руці, очі його палали захватом і здивуванням; Любимський знову побачив у ньому себе, колишнього і зовсім інакшого, нового, якого виколисав інший край, інші люди й інші часи, та у своїй поривистості й жадобі знань був подібний до нього, мов син.
— Що з вами, Маркіяне? — спитав сторожко.
— Ви дали мені Котляревського… «Енеїду»…
— Дав. Треба вам почати з нього. Він — початок.
— Я чув про нього і радий, що можу… Але… Але ця книжка з дедикацією[12] самого автора! Як це може бути?
— Я старий, Маркіяне. У мене було всього вдосталь — і Котляревського знав. Ви ж тільки починаєте — і бережіть здоров'я. Ви такі бліді, а життя надто складне — треба бути сильним. — Любимський узяв Маркіяна за плечі, довго дивився в очі. — Печалі надто багато у вас, а треба… Скажіть, хто спричинився до ваших бід?
— Мирон Штола…
— Ха… А до моїх — Пугачов. Безперервний ланцюг вериг, і його розгризає люд мислію своєю, коли в нього вибивають із рук меч…
— Розкажіть про себе, пане Любимський.
— О друже… Як колись розкопають архіви таємних канцелярій, експедицій, тюрем, то між стосами секретних документів знайдуть справу якогось Павла Любимського, арештованого взимку 1775 року в Москві, переведеного до Петербурга і відданого під слідство самому Шешковському — начальникові політичного розшуку таємної експедиції і, як він сам любив себе величати, домашньому катові Катерини II. А у тій справі запротокольовано усе докладно. Моя стареча пам'ять не здатна нині всього відтворити… Але присядьте, присядьте на хвильку, Маркіяне.[13]