Так не міг поводитися опришко, за цим чоловіком мусила стояти влада, може, навіть мандатор Грдлічка; віком чоловік був десь під сорок, обличчя мав пооране ритвинами і від вітрів синювате, очі важкі, але в цю мить допитливі і жваві — він з цікавістю і зверхньою лукавинкою дивився на двох паничів, що йшли дорогою, стомлені червневою спекою, з вузликами за спинами.
Маркіян та Іван мовчки зійшли на край дороги, на сам краєчок, вже й боком терлися об високий берег, а чоловік і гадки не мав їх пропускати, він ступив убік широким кроком і так стояв — дивився упритул на хлопців, спершись на бартку всією вагою тіла.
— Хто єсьте? — запитав чоловік.
— Ми академіки, — відказав Маркіян і глипнув на Івана: той зблід, стояв з опущеними руками, стривожений.
Чоловік голосно реготнув, аж луна вдарилась об скелю, та миттю згасла посмішка на борознуватому обличчі, воно спонурилось, чоловік пронизав темним поглядом хлопців і спитав:
— Чого ж ви сюди приплелись? Науку свою несете?
— Ні, самі вчимося, — спалахнув рум'янець на обличчі Маркіяна, а в Івана затремтіли губи.
— Вчитесь? — Чоловік розігнувся, опустив ліву руку з гарапником. — Чого ж ви вчитесь тут, у горах: палити, рубати, красти, а ци опришкувата?
— Ми пісень вчимося, — сказав, продираючи сухий хрип, Іван.
Чоловік знову коротко реготнув і змовк.
— А куди справилися? — спитав.
— До Вижниці.
— А–а, то інша справа. Ідіть, ідіть, туди ниньки багато з'їжджається всіляких, щоб на завтра встигнути. Там бу–у–уде на що дивитися, і таких пісень наслухаєтеся, що мой–мой!
Він відступився, а коли хлопці квапно проходили мимо нього, притримав цупкою рукою Маркіяна, що був крайній, і мовив:
— Лиш не пробуйте тутешнього хлопа дурного вчити, йому нині, опріч гарапника, нічого більше не треба. Ви зрозуміли мене? Це я вам сказав — Юріштан!
«А хто такий Юріштан?» — запитав Базилевич, ближче присуваючись до Маркіяна. «Я розкажу тобі… А тоді ми підтюпцем пішли, майже побігли, бо про Юріштана встигли вже всілякого наслухатися, а коли сховалися за поворотом, я сказав Іванові: „Скоро і в нас будуть свої Шафарики, Коллари, Міцкевичі і Пушкіни… Бачиш, як б'ють, і не лише чужі… А ти казав, що мало…“»
Де тільки ночували — слухали страшні розповіді про Юріштана. В Устєріках камеральним мандатором був Грдлічка, а в Грдлічки отаманом пушкарів — Юріштан. Бо без мандатора нема ні панщини, ні шарварку, ані податку, без нього й рекрутів цісареві не доставлять, а мандатор без пушкарів не дасть собі ради з опришками. Пушкарів — гірських стрільців — знайти легко, бо за трьох спійманих опришків казна виплачує п'ятдесят дукатів золотом, дає мундир і по десять крейцарів на днину.
Грдлічка знайшов Юріштана аж у Кутах, де він панам груби розтоплював, а прославився тим, що доньку за дівочий гріх цілий рік тримав прив'язану у стайні до жолоба — такий не дасть попусту опришкам, а в Розтоках Волоських появився новий ватаг з тридцятьма леґенями — Мирон Штола, що серед білого дня забрав у пана Скарбка все золото, яке пан мав дома, спродав його на Волощині, гроші ж у Головах, Барвінковому і в Білоберізці бідним роздав, а на буковинській плоскій кичері Ігреці гульбища справляв, на яких опришки стріляли з пістолів, аж дими стелилися над горами. Тож Юріштан з ротою пушкарів шість років полював за Штолою, аж поки не впіймав.
Іван і Маркіян слухали й не записували цих розповідей. А гуцули вечорами пошепки розповідали про страшного Юріштана, який у Грдлічкових катушах людей, запідозрених у зв'язках з опришками, кує на останнє вогниво: зв'язує руки спереду, а лікті скручує ззаду, щоб зійшлися; задирає ноги поза шию і сковує; кожному, хто не поклониться Грдлічисі, дає двадцять п'ять буків; власну жінку за зраду водив, обтикану віниччям, на храми і ярмарки, а синів, які від нього втікали, покульчикував, мов телят.
А цісар добрий, цісар — батько рідний, йому можна й поскаржитися, тільки він далеко й нічого не знає про наше лихо. А тра' йти людям пішки до Відня, бо нема вже тут порятунку, і Штолу спіймали в Устєріках, сидить він у Грдлічковій неволі.
«За поворотом ми таки побігли, бо страх нас пройняв від самого лише усвідомлення, що бачили цю страшну людину — виплодка і розмовляли з ним, а когось він тим гарапником катує, барткою вбиває, з пістолів розстрілює, а люди терплять і тихо пісню про Штолу складають, — ми записали одну в Ясенові, коли ще Штола жив, — і моляться за доброго цісаря, який їх порятує від Грдлічки і Юріштана».