Сухоровський сидів у кріслі, дивився на заставлену декораціями сцену, де нині мало відбутися таке миле глядачам і йому самому дійство, і відчув у серці велике вдоволення, що зробив це, що трохи дав замореним роботою людям інакшої недільної втіхи, ніж горілка і вино; сам же тієї втіхи не мав ніколи або ж збирав тільки крихти — від інших; таке було його життя, що хоч сядь та й плач, а тепер, через цю кляту холеру, ще гірше буде.
Не хотів нічого згадувати, ні за чим не жалів, хіба тільки за тим, що довго або й ніколи вже не сидітиме тут, у цьому кріслі в передньому ряді, і аж тепер утямив, що тільки цьому гмахові[31], який називається театром, належала вся його душа, а все інше було побічне і марне.
І чого ж то так? Чого — так?.. Адже життя починалося зовсім інакше — і, може, я був би нині не гіршим, ніж Фредро, а таки не гіршим, Фредро знає тільки аристократів, а я і панство знаю, і простолюд.
Ні, таки нічого не хотів згадувати. Завтра йому за нинішню гранду надінуть брансолети; не могли впіймати його на ділі, всиплять йому тепер за все разом. Тоді буде багато часу для спогадів.
Сухоровський наспівував пісню, яка мала нині прозвучати зі сцени, вона була довга і хотілося її співати всю до кінця, та почув серед тиші вкрадливі кроки, схопився — це лямури! — кинувся до сцени, там, над колосниками, в даху отвір… Але почув голос і спинився.
— Це я, Міхале Сухоровський, директор театру… — Камінський зупинився поодалік, похитав головою. — Що ж ви наробили, негіднику? — Підійшов ближче, сів у те крісло, де сидів Міхал, і бідкався: — Це ж вам не Клепарів, а театр. А щоб я краще був умер, ніж мав зв'язатися з вами, волоцюго ви непоправний… Таж тепер закриють театр не на час пошесті, а назавжди, ми давно владцям сіллю в оці… Та сідайте, сідайте, чого стовбичите? Нікуди ж не втечете, а ніч довга. Поставимо в цьому порожньому залі виставу–діалог. Це буде щось нове… Ex, дав Бог росту, та не дав розуму… та сідайте вже!
— Що ви тут робите, пане директор? — спитав Сухоровський, вражений несподіваною появою Камінського. Присів поруч.
— Це я повинен би спитати, що робите тут ви? Я ж, як Ісус, прийшов у сей храм вигнати міняйлів і розбійників — чернь, в якої ви стали апостолом.
— Я зараз піду. А більше нікого тут немає… Тільки не розбійники вони і не міняйли. То чесні люди…
— І ви?
— Що — я?..
— Дякуйте Богу, що я відправив поліцію із службового ходу, хоч знав, що тут хтось залишився — кроки чув.
— Ваш порятунок мені не допоможе, мене впізнав лямур…
Камінський підійшов до свічника, що стояв над оркестровою ямою, засвітив свічку. Ожили декорації на сцені, над Ганнусиною хаткою заколихалися березові гілки. Міхал не відривав погляду від сцени, ніби чекав початку спектаклю, до нього озвався Камінський:
— Погана слава ходить за вами, Сухоровський. Я нічого не знав, коли брав у вас п'єсу. А потім вдавав, що не знаю…
Сухоровський повернув до директора голову. Якусь мить дивилися один на одного. Добрі тихі очі Камінського, обведені павутинкою зморшок, немов оцінювали красиве обличчя Сухоровського. Міхал впер у директора незалежно–нахабний погляд, напевне, цього погляду ніхто не витримував, та Камінський таки встояв, мусив встояти, щоб не дати переваги пройдисвітові над служителем муз.
— І звідки у вас такий симбіоз, здавалось би, зовсім не поєднаних між собою нахилів: злодійство і мистецтво? — наступав директор, щоб хоч на мить підкорити собі цього самовпевненого силача.
— Ох–ох, — зацмокав іронічно Сухоровський, — а я й не думав, що ви, пане Непомуцен, така ж дешевизна, як і всі… Ох–ох… Та ви аж на пальчики стаєте, коли до вашого театру заходить циркульний староста, ви танете як віск при появі в ложі директора поліції, а побачити в театрі губернатора — ваша заповітна мрія. Я ж до цих злодіїв навіть не вмився. Ви знаєте, як вони крадуть? Явно, на людях, безсоромно, та ще й міну при тому корчать таку, ніби честь роблять пограбованому… Які ви несправедливі! Мене ось зневажаєте, а пана Фредра, приміром, обожнюєте, а він так само, як і я, валявся по корчмах і борделях!