В одній з кімнат міської скарбниці на письмовому столі Привиденя побачило недогризок чорного олівця. Відтоді воно вже знало, що робити.
Привиденя взяло той недогризок, підійшло до афіші з Торстенсоном, наклеєної тут-таки в кабінеті, й намалювало генера/юві чорну густу бороду. Потім перебігло до суміжної кімнати. Там домалювало' генералові носа завбільшки з огірок, на якому блищала бородавка.
«Буде хоч не так одноманітно!» — захихотіло воно.
Привиденя кидалося від афіші до афіші, закінчить біля одної — й одразу до другої. Там кількома вправними штрихами домалює Тор-стенсонові ослячі вуха, там чорну пов’язку на око, як у морського розбійника.
Робота страшенно тішила малого.
Воно домальовувало й домальовувало! Баранячі роги, велетенські витрішкуваті очі, гострий живіт, оленячі роги, люльку з хмарою диму, довгі розкуйовджені патли, обручку на носі і багато чого іншого. Не дивно, що за роботою воно забуло про час.
І раптом, коли Привиденя було саме в кабінеті пана бургомістра, годинник на ратуші вибив першу дня. Привиденяті давно пора було підшукати собі якийсь закуточок, де б йому не заважали переспати двадцять три години.
«До потайного ходу я не встигну, це напевно,— думало воно,— дуже далеко. У мене ось-ось знову запаморочиться в голові...»
У кутку обшитого дерев’яними панелями кабінету стояла старовинна, мистецьки оздоблена кована скриня. Колись у ній зберігалися ділові листи й рахунки. Але тепер скриня була порожня і стояла просто як окраса зали.
«Ось мій порятунок!» — подумало Привиденя і, зібравши рештки сил, скочило в скриню. Віко над ним опустилося, і воно вмить заснуло.
ОБЕРЕЖНО, ПАНЕ БУРГОМІСТРЕ!
Коли наступного дня о першій годині Привиденя прокинулося, то почуло, що в кабінеті пана бургомістра кілька чоловік збуджено розмовляють між собою. Воно легесенько одхилило віко й визирнуло зі скрині.
У кабінеті пана бургомістра було троє: сам пан бургомістр сидів за письмовим столом у червоному шкіряному кріслі і курив сигару; навпроти нього височів з кашкетом під пахвою ойленберзький начальник поліції, а біля вікна, зіпершись спиною на підвіконня й схрестивши на грудях руки, стояв пан кримінальний вахмістр Гольцінгер.
Пан бургомістр мав дуже кепський настрій — це видно було відразу.
— Кажу вам знову! — вигукнув він і гримнув кулаком об стіл.— Це нечуване зухвальство: отак підло споганити всі як є афіші в ратуші! Я вимагаю, знайдіть цього малюваку! І якнайскоріше! Ми ганьбимо добре ім’я нашого міста. А не впораєтесь, любий мій,— звернувся він до начальника поліції,— то це свідчитиме тільки про одне: ви обрали собі не той фах.
Начальник поліції спаленів:
— Будьте певні, пане бургомістре, міська поліція зробить усе, щоб схопити злочинця. Я переконаний: це лише питання часу. Адже досі ми розплутували всі подібні справи, за винятком кількох зовсім незначних.
Бургомістр ще дужче закадив сигарою.
— Знаю я ті ваші винятки,— пробурчав він.— Згадати тільки, що той чорний незнайомець ще й досі тиняється по місту! І саме тепер, за тиждень до відзначення 325-річчя! Невже ви не розумієте, що це увесь Ойленберг осоромить. То навіщо ж нам тоді поліція?
Начальник поліції кусав губи. Що він мав відповідати бургомістрові? Але той уже повернувся до пана кримінального вахмістра Голь-цінгера.
— А ви, любий Гольцінгере? Теж не вигадаєте нічого кращого, як розводити теревені!
Пан Гольцінгер зняв з носа свої чорні окуляри в роговій оправі і ретельно протер їх.
— Боюся, що все куди складніше, ніж здається,— почав він.— Мене б аж ніяк не здивувало, якби між чорним незнайомцем і оцим отут,— він показав на зіпсовані афіші, які горою здіймалися на письмовому столі в бургомістра,— мене б аж ніяк не здивувало, якби між одним і другим був якийсь зв’язок.
Бургомістр спантеличено відклав сигару.
— Як вам таке спало на думку?
— Це важко пояснити. Я просто відчуваю.
Бургомістр почухався за вухом.
— І хто ж тоді чорний незнайомець? Відчуваєте ви це?
Пан Гольцінгер пильно подивився на свої окуляри проти світла, потім знов надів їх і аж тоді відповів, знизавши плечима:
— Відчуваю, що ми маємо справу з нечистою силою.
— Авжеж, авжеж! — глузливо вигукнув бургомістр.— Вам лишилося тільки додати, що все це роблять привиди.
— А коли це й справді так? — спитав пан Гольцінгер.
Але бургомістр тільки головою похитав.
— Безглуздя, Гольцінгере! Чистісіньке безглуздя! Такі байки розказуйте малим дітям, а не мені! Я не вірю в привиди!!!