Тепер настав час з’явитися і йому самому славнозвісному полководцю й боягузові генералу Торстенові Торстенсону!
Люди спиналися навшпиньки, витягали шиї.
І справді, ось він їде!
Впевнено й набундючено сидів генерал на сірому в яблуках коні, лівою рукою взявся в бік, а правою тримав булаву і помахував нею, вітаючи натовп.
Хіба не величний у нього вигляд — зелений плащ, руда клинцювата борода, золоті галуни на капелюсі, прикрашеному пір’ям?
— Казково! Просто казково! — вигукували люди й плескали в долоні.
Коли кореспондент якоїсь нетутешньої газети поцікавився, хто грає Торстенсона, звідусіль залунало:
— Хіба ви не знаєте? Та це ж директор акціонерної броварні Кумпфмюллер!
— Ви здивовані, еге ж? Він міг би й справді бути генералом. Подивіться, як він природно грає. Сам Торстенсон не зумів би отак триматися!
Аж ось пролунали фанфари.
Торстенсон звернув свого коня на середину площі. Він глянув на небо, і натовп принишк. Тоді генерал відкашлявся й заговорив. Дзвінко й урочисто лунав його голос над площею:
Так повелів нам Швеції король —
Це місто й цю фортецю звоювати,
Що непокірно височать там, на горі.
Збігло ще трохи часу, поки він закінчив свою вишукану промову, гідну славетного полководця.
Потім наперед виступив молодший лейтенант (а насправді провізор ратушної аптеки) і від генералового імені зажадав, щоб замок і містечко склали зброю. Але комендант фортеці відхилив цю вимогу, ще й почав глузувати. Коли Торстенсонові так хочеться увійти в місто, то, будь ласка, нехай спробує!
Почувши таке, генерал спаленів із гніву й урочисто поклявся зрівняти з землею замок і містечко. Він махнув булавою обом канонірам і вирік жахливі слова:
Так, воля моя тверда і незламна.
Озвіться ж, гармати!
Гриміть громами!
Шведські каноніри миттю набили гармати і зробили один за одним кілька пострілів, зчинивши неймовірний гуркіт. Глядачі захоплено загаласували. І ніхто не звернув уваги на те, що цієї миті на вежі ратуші розчинилися дверцята і годинник вибив полудень.
Привиденя прокинулося, як завжди, з останнім дванадцятим ударом. Про велику історичну виставу, що почалася перед ратушею, воно нічого не знало. Але, зачувши гуркіт Торегенсо-нових гармат, Привиденя боязко визирнуло із слухового віконця й побачило, що площа перед ратушею кишить солдатами.
— Що сталося? — здивовано вигукнуло воно.— Невже знову шведи? Що їм, у лиха, тут треба?
Спересердя Привиденя побажало шведському війську разом з його гарматами у землю запастися. Та раптом помітило у хмарі порохового диму сірого в яблуках коня, на якому сидів вершник у зеленому плащі.
Ой лишенько — чи це ж не Торстенсон?
І генеральський капелюх, і стоячий комір, і гладке обличчя з рудою клинцюватою бородою... Так, так, це він!
— Отакої, побий його грім! — скрикнуло Привиденя. — То він знову прийшов! Наважився сюди носа поткнути! Та що це він собі думає? Може, гадає, що я з усім цим миритимусь, бо він, бачте, генерал? Ну, то він дуже помиляється, цей генерал, чи то пак — гарматне опудало!
Далі все сталось в одну мить.
Привиденя стрімголов кинулося з слухового вікна на площу перед ратушею і опустилось точнісінько там, де хотіло: за три кроки від Торстенсонового коня.
— Агов, Торстенсоие! — крикнуло воно.— Чи ти часом не збожеволів? Невже забув, як ти мені присягався, забув ту ніч, коли стояв навколішки і, заламуючи руки, благав милосердя? Ану забирайся звідси геть!
Переляканий на смерть Торстенсон — тобто директор броварні Кумпфмюллер, втупився в чорну мару з білими очима. Він не міг збагнути, звідки вона взялася і чого, власне, їй треба.
— То як? Заберешся сам, чи тобі допомогти?
І, перш ніж Кумпфмюллер сказав слово, із горла Привиденяти вихопилось лиховісне виття.
— Гу-гу-у-у-у-у! — пронизливо голосило воно.— Гу-гу-у-у-у-у!
Кінь пана директора схарапудився, став диб-
ки, потім крутнувся на задніх ногах і помчав геть.
З рук у пана Кумпфмюллера випали булава й повід. Ще трохи — і він би й сам гримнувся на землю. На превелику силу він утримався в сідлі, вчепившись за гриву свого коня.
— Гу-гу-у-у-у-у! — не вгавало Привиденя.— Гу-гу-у-у-у-у!
Не дивно, що решта коней теж схарапудилися. Пустилися вчвал і жеребці шведської кінноти, і ті, що були запряжені в гармати. Вони помчали площею до Зеленого базару слідом за генеральським конем, здіймаючи неймовірний гармидер, і вимчали аж за місто.
Розгубилися й шведські піхотинці. Солдати й офіцери покидали зброю й дременули від розгніваної чорної прояви з білими очима.