А глядачі? Жінки верещали. Діти плакали. Знявся страшенний галас. «Тікайте!» — лунало звідусіль. На площі зчинилася колотнеча. Люди кинулися в будинки, в найближчі провулки, усі розгубилися з жаху.
Але Привиденя зовсім не думало лЯкати глядачів, його обходили тільки шведи.
— Гу-гу-у-у-у-у! Поганці! Забирайтеся до лиха з своїми шаблями, списами й рушницями! Г у-гу-у-у-у!
Ох і було ж Привиденяті роботи! То виючи, то форкаїючи, кидалося воно з краю в край площі. Lrope було нещасному шведові, який не встигав миттю щезнути! Привиденя хапало його за комір і так ним тіпало, що аж кістки торохтіли. Вояки тікали чимдуж, поки все шведське військо разом з прапороносцями й музикантами не опинилося в безпеці.
— Перемога!—закричало Привиденя.— Перемога! Торстенсона розбито, шведів вигнано! Ойленберг врятовано! Перемога!
До першої години дня зоставалося ще трохи часу. Привиденя, незважаючи на радість перемоги, падало з ніг від утоми. Адже воно само одно змусило втекти такого видатного полководця з усім його військом!
«Мабуть, на сьогодні з мене досить»,— подумало Привиденя й вирішило піти спати, хоча годинник ще й не вибив першої години.
Випадково воно опинилось поблизу ратушної аптеки. У підвалі її, теж випадково, було відчинене віконце, і Привиденя, недовго думаючи, шаснуло туди. Потім залізло в найнижчу шухляду старенького комода. Там воно з гордістю згадало свою перемогу, промимрило стиха: «Перемога! Перемога!» — і заснуло.
ДОКОРИ СУМЛІННЯ
У понеділок опівдні Привиденя прокинулося кволе й нещасне, ще й голова йому боліла.
«Учора я добре-таки перевтомився,— вертілося малому в голові. — Та, може, мені треба тільки вхопити свіжого повітря, щоб полегшало. Бо тут дуже душно...»
Привиденя вилізло з комода і озирнулося по аптечному підвалу. Потім оглянуло по черзі комору з ліками, пральню, комору з овочами, склади з вугіллям і дровами. Наприкінці воно натрапило ще й на винний льох.
— Ого-го! Скільки пляшок! — здивувалося Привиденя.— Певно, мешканців цього будинку завжди мучить спрага.
Вузьке, загратоване вікно винного льоху виходило в садок. Воно було відчинене. Привиденя хотіло вже було просунути голову між грати й виглянути надвір, як почуло, що під вікном гомонять діти, і мерщій втягло голову назад.
Троє аптекаревих дітей лежали в холодочку під будинком, на килимку, і розмовляли. Привиденя розуміло кожне їхнє слово. Не маючи іншої роботи, воно почало дослухатися.
Один з двох хлопців звався Герберт, йому вже сповнилося одинадцять років. Його дев’ятилітній брат Гюнтер і сестра Ютта були близнюки.
Як завжди, говорив здебільшого Герберт.
— Що, скажете, не втнув штуку чорний незнайомець? — вигукнув він.— Просто краса! Вояки тікали, як зайці. Можна було луснути зо сміху.
Ютта думала інакше.
— І що тут смішного? Хіба тобі не шкода такої гарної святкової вистави?
— Авжеж,— буркнув Гюнтер,— Все було б так добре, якби десь не взявся той тип. Принаймні початок був цікавий.
— І знаєш, що мені сподобалось найбільше? — спитала Ютта,— Те, що все було ніби насправді. Хоч і Торстенсон! Хіба він не схожий, наче викапаний, на того, що на картині в замковому музеї? Навіть про Дойєрляйна всі думали, що то шведський офіцер, а зовсім не переодягнений аптекар.
— Уявляю собі, — замислено мовив Гюнтер,— скільки праці й грошей треба було, щоб пошити чотириста сімдесят шість шведських мундирів! А капелюхи з пір’ям, а зброя? Де їх тільки роздобули? Видно, довелось добре поморочитися, поки вбрали всіх учасників вистави.
Привиденя висіло біля вікна, ухопившись руками за грати, слухало і не вірило власним вухам. Якщо воно добре розуміло дітей у садку (а в цьому воно нітрохи не сумнівалося), то вчора воно прогнало не справжніх шведських солдатів і, звичайно ж, не справжнього Тор-стенсона!
Отуди до лиха! Звісно, це не міг бути справжній Торстенсон! Відтоді, як він обложив замок і містечко, минуло цілих триста двадцять п’ять років! Жодна людина не проживе стільки, навіть генерал.
«Що ж я наробив?! — жахнувся малий,— Ой лишенько! Невже я й справді такий дурний! А ще думав, що я великий герой... Гарний герой, що й казати! Кращого й уявити не можна».
Привиденя так розсердилося, що, якби могло, то надавало б собі ляпасів. Що більше воно про все це думало, то важче ставало йому на душі.
— Мабуть, пора вже вертатись додому на Ойленштайн, — сказало воно собі,— Давно пора. Тут унизу щодня тільки прикрощі та хвилювання, цього мені стане на все життя, ще й з горою. Одначе я спершу ще розкажу дітям, як воно все сталося з тими шведами. А діти перекажуть усе людям. Якщо вже я й винен, що вистава зірвалася, нехай ойленбержці знають, чого я так зробив. Зрештою, йдеться про моє добре ім’я.