— Треба спитати Угу Шугу! — вигукнуло Привиденя. — Коли хтось і може зарадити моєму горю, то це він... Не скажу, що він надто мудрий, але знає багато такого, чого інші не знають. Якщо ви, любі мої діти, справді хочете мені допомогти, то спитайте Угу Шугу, що мені робити!
— А чому б вам самому не спитати? — поцікавився Гюнтер.
— Нічого не вийде! Я денний привид, а він нічний птах. Але він мій друг. Він мешкає в дуплистому дубі за замком, його легко знайти...
На Ойленштайнській горі діти часом гуляли з своїми батьками. Тож Привиденяті не довелось довго розказувати їм дорогу. Крім того, діти гадали, що їм, певне, пощастить вислизнути вночі з дому непомітно, отож усе має вийти на добре.
— Але як ми пройдемо через замок? — спитав Герберт.— Це єдина дорога до дуба. А замкову браму, звичайно, звечора замикають.
У Гюнтера і Ютти аж обличчя повитягались, але Привиденя одразу знайшло раду:
— Я позичу вам свою в’язку з тринадцяти ключів,— сказало воно і пояснило дітям, що до чого.— З ключами ви дуже легко потрапите в замок і так само легко з нього вийдете.
Отож аптекареві діти пообіцяли Привиденяті піти цієї ночі до дуплистого дуба і спитати поради в Угу Шугу.
Щасливе Привиденя не могло надякуватись їм. Воно простягло Гербертові в’язку з тринадцяти ключів.
— Зробіть же все добре... і не забудьте: для Угу Шугу багато важить, щоб його шанували
і казали йому завжди «ви» і «пане Шугу». Я нагадую вам це тільки для того, щоб ви знали, як з ним поводитись... І ось що! Може, ви сьогодні ще не понесете на пошту листа бургомістрові?
— Як хочете, — сказав Герберт.— Але чому, власне?
— Адже я пообіцяв бургомістрові завтра назавжди зникнути з Ойленберга,— відповіло Привиденя.— Тим часом завтра я, може, звідси ще не піду, як ви, певно, самі розумієте після всього, що я вам казав.
УГУ ШУГУ ДАЄ ПОРАДУ
Вночі, десь між одинадцятою і пів на дванадцяту, аптекареві діти тишком-нишком вибрались із своєї домівки. Все пройшло якнайкраще. Ні батьки, ні провізор Дойєрлян, що саме чергував цієї ночі в аптеці, нічого не помітили.
На той час містечко Ойленберг уже спало глибоким сном. Ніхто не бачив, як діти поспішали бічними вулицями й завулками до верхньої брами. Пройшовши крізь неї, вони дістались на стежку, що вела до замку. Стежка була кам’яниста й крута, діти раз по раз спотикалися об коріння дерев, камінюччя і свої власні ноги.
— А навіщо, скажіть, я брав ліхтарика? — мовив Гюнтер.
Він хотів був увімкнути ліхтарик, але Гер-берт спинив його.
— Облиш, нам не можна себе викривати!
— Гаразд, гаразд,— буркнув Гюнтер. — Я ж нічого.
На майданчику перед брамою вони зупинилися перепочити. Ютта дістала з кишені торбинку з цукерками.
— Чи не підкріпитися нам трішки?
Серце в неї калатало, як, зрештою, і в хлопчаків. Гюнтер, певна річ, звернув усе на круту стежку.
— Почнемо? — спитав по хвилі Герберт.
— Авжеж, — мужньо погодились Гюнтер і Ютта.
Велика мить настала. Герберт махнув в’язкою з тринадцяти ключів — і чари подіяли. Легко й нечутно відчинилася важка замкова брама.
— Заходьте швидше! — звелів Герберт.
Коли вони опинились на подвір’ї замку, брама за ними зачинилася.
— Як у казці! — здивувався Гюнтер.— Тепер для нас не існує перешкод!
І середня, і внутрішня замкові брами слухняно скорилися помахові в’язки. Діти йшли спершу боязко, а далі все впевненіше й сміливіше. Ось над їхніми головами пролетів кажан, ось біля самих ніг шаснуло кілька пацюків. І хоч діти неабияк налякалися, проте не звернули з дороги.
Близько півночі вони стояли вже перед дуплистим дубом.
Угу Шугу, здається, був удома. Гюнтер дістав кишеньковий ліхтарик і освітив гілки. Раптом з високої верхівки дерева долинув хрипкуватий голос, він щось гукнув до дітей мовою Шугу. Гюнтер і Ютта нічого не зрозуміли, зате Герберт усе зрозумів чудово.
— Вимкни ліхтарика,— звелів він, — ти його сліпиш!
Гюнтер і Ютта здивувалися.
— Ти зрозумів його?
— А ви що — ні? — запитав Герберт,— Це, мабуть, через ключі.
Та ось і Гюнтер з Юттою вхопилися за в’язку. Тепер і вони розуміли мову Угу.
— Хто ви? — спитав Угу Шугу.— І звідки прийшли?
— Ми всі — аптекареві діти з Ойленбер-га,— повідомив Герберт,— Один ваш давній знайомий послав нас сюди і звелів низенько кланятися.
— Давній знайомий? — пирхнув Угу Шугу.— А я й не знав, що в мене є давні знайомі в Ойленберзі.
— Маленький Привид,— пояснив Гюнтер, а Ютта додала:
— Він дуже, дуже нещасний, розумієте, і просить у вас поради.
Тепер Угу слухав, наставивши вуха.
— Чому ж ви відразу не сказали? Чекайте-но, я спущуся до вас, і тоді ми все спокійно обміркуємо...