— Отже, вам допомогли? — нарешті озвався Угу.
— Допомогли, як бачите,— сказало Привиденя. — Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.
— Будь ласка, будь ласка, любий мій! — Угу настовбурчив пір’я, — Між нами кажучи, я зробив це задля себе.
— Задля себе?
— Атож, задля себе! — сказав Угу .і для переконливості кивнув головою.— Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!
— Як ви так хочете,— погодилося Привиденя.
І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами,— про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.
З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць — великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.
Один сріблястий промінь упав на Привиденя.
І Привиденяті стало невимовно гарно,— дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.
І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!
— Я білий! — здивовано й радісно вигукнув малий,— Я білий, білий, білий!
— Чого ви так дивуєтеся? — засміявся Угу Шугу,— Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.
Але малому Привиденяті було невимовно радісно.
Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.
Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.
Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.
Не могло натішитися з того, що знов стало біле.
Ніжно-біле.
Біліше за хмарку снігової пороші.
водяничок
СПРАВЖНІЙ ВОДЯНИЧОК
Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:
— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.
— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник.— Справжній маленький хлопчик?
— Авжеж, справжній маленький Водяни-чок,— сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.
Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни, були вимащені не білою глиною, а мулом —
адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посилана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?
Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.
— Подобається він тобі? — спитала Водя-ничка.
Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.
— Хлопчик дуже вже маленький,— відповів Водяник.— А так він мені подобається.
Батько нахилився над колискою й почав лічити:
— Один, два, три, чотири, п’ять...
— Що це ти лічиш?
— Та це я — чи в нього всі пальчики,— стиха мовив Водяник.— Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!
— Обережно! — застерегла дружина,— Що ти там знову робиш?
— Не заважай, — відповів Водяник.— Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.
Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.
— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос.— Ти бачиш? Бачиш сама?
— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.
— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник.— Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!