І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:
— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!
Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.
ОГО-ГО, ОЦЕ ХЛОПЕЦЬ!
— Як ти гадаєш,— сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!
Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.
Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничник і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничник мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.
— Ласкаво просимо! — зустрів гостей Во-дяничків батько. — Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.
— Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? — спитав Водяник з гірського джерела.
— Ні,— заперечив господар,— спершу частування. Головне — наприкінці!
Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничник, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничник з білою бородою сів на почесному місці.
Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників...
Авжеж, усе було не так, як у якихось там Людей!
— Слухай, — спитав господаря за десертом Водяник, що жив у Червоному каналі,— невже ти не запросив свого швагра, Болотяного водяника? Йому, певно, хотілося б тут бути, правда?
— Звичайно! — відповів господар.— Я не такий водяник, щоб забути свого швагра! Я послав до нього найшвидшого листоношу — Річкову форель. Та лихий його знає, чому він не прийшов!
— Мабуть, трохи припізнився з далекої дороги, — сказав Криничник. — Але прийде напевне. Наскільки я його знаю, він неодмінно прийде... А тепер про головне: чи не хочеш ти, нарешті, показати нам свого Водяничка?
— Якщо ви справді вдовольнились, то я його принесу! — сказав Водяник.
Але тієї ж миті, як він хотів зайти до хати — винести сина, — диво дивне! — в ставку раптом стало зовсім темно! Хоч в око стрель!
— Рятуйте! Що це? — закричали пані.
— Та нічого! — відповів хтось басом.— Це всього-на-всього я! Добрий день...
І кого ж вони побачили, коли чорна мла розійшлася? Болотяного водяника! Запливаючи в ставок, він гнав поперед себе цілу хмару мулу — оце й усе...
— О-о! Ласкаво просимо до нас! — вигукнув Водяничків батько.— Ми вже думали, що ти не прийдеш. А я саме хотів винести з хати нашого малого.
— Неси його! — сказав Болотяний водяник.— А я тим часом попоїм...
Він одразу ж потягнувся рудими руками до найближчої миски,— була та миска повна салату з колодязних жучків та стебел калюжниці,— і — раз, два, три — стала порожня! Потім
Болотяник проковтнув півтарілки тушкованих жаб’ячих язичків з солоними личинками, а наостанку поласував залишками смаженої риб’ячої ікри.
— Конче треба підкріпитися,— сказав він, плямкаючи.— Мандрівка збуджує апетит.
Болотяник їв і їв, аж поки в дверях з’явився господар, несучи очеретяну колиску з Водя-ничком. Тут Болотяний водяник відразу забув про всі миски й тарілки, зірвався на ноги і вигукнув так захоплено, що мало не вдавився останнім шматком:
— Ого-го, це хлоп’я!
І всі водяники зі своїми дружинами, Кри-ничник і Русалка з-під мосту Непомука з’юрмилися навколо очеретяної колиски й собі загукали в захваті. Та за хвилину Криничник з білою бородою підняв угору руку і, коли всі затихли, сказав: