Водяничок кивнув ГОЛОВОЮ:
— Мені вже давно кортить поплавати!
— Авжеж, це я розумію. Але спершу скажи мамі «до побачення».
Водяничок сказав мамі «до побачення», а мама звеліла йому чемно слухатися тата й ніде його не кидати. Чоловіка ж вона попросила:
— Будь ласка, не забувай, який крихітний наш хлопчик. Пам’ятай, що сьогодні він уперше вирушає з дому.
Після цього Водяник із сином рушили до дверей. Спочатку вони кілька разів обпливли свою очеретяну хату, і Водяничок весь час тримався коло батька. А що хата стояла на дні ставка, то батько з сином пропливли над нею і заглянули в комин.
— Мамо! Агов! — гукнув у димар Водяничок.— Чуєте, мамо? Зараз до вікна підпливе велика рибина, дивіться!
І він підплив упритул до кухонного вікна, витріщив очі, відкопилив нижню губу, як звичайно робить риба, і втупив погляд у маму, яка стояла біля кухонного столу і чистила овочі.
Мама весело засміялася, а Водяник поплескав сина по плечі:
— Ну-ну, годі! Погратися в рибу ти зможеш і завтра. Пора вирушати в дорогу.
І він подався з сином мандрувати вздовж і впоперек ставка. Кожній рибині, з якою стрічались у дорозі, Водяничок казав: «Добрий день!» Він намагався ще й запам’ятовувати ім’я кожної рибини. Але риби було так багато, що він незабаром попереплутував усі імена.
— Колись давно й зі мною було точнісінько те саме,— сказав батько.— Не квапся. Через кілька днів ти їх усіх запам’ятаєш.
Але в ставку мешкала не тільки риба. Тут були тритони, равлики, черепашки, черв’ячки, личинки жучків і самі жучки, водяні блохи і всілякі дрібнісінькі істоти, яких простим оком і розгледіти важко.
«Ой лишенько! — думав Водяничок.— Невже я колись запам’ятаю усі їхні імена? Цю дрібноту навіть не перелічити!»
Дно ставка подекуди було вкрите товстим шаром мулу. Коли обидва мандрівники спускалися занадто низько, з дна вставали руді хмаринки, і вода каламутилась.
Місцями на дні лежала рінь і вже здалеку яскраво мерехтіла; а де-не-де росла підводна трава. Вона коливалась довгими зеленими пасмами і зверху скидалася на килим, витканий з волосся Водяника.
Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.
— Тільки туди не лізь — заплутаєшся! — ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.
— Заплутаєшся! — закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.
У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.
Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка:
— А де я?
Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.
Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько
сказав:
— Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.
Та Водяничок благав батька:
— Ну, ще одненький разочок!
— Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся,— сказав Водяник і додав: — Але більше
щоб не просився! Оце раз — і все на сьогодні!
Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В’юнкі, мов змії, рослини не пускали його!
Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.
— Ну ж бо, виборсуйся! — гукнув йому здаля батько.— Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.
Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: «Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!»
Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і — раз! — висмикнув з пастки.
Водяничок так виморився, що спочатку престо мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.
Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:
— Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні Стояти, ні пливти!