— Дивина,— замислено сказав Водяничок.— А чому це так?
— Бо вони всього-на-всього люди,— сказав батько.— У воді вони жити не можуть.
Водяничкові стало шкода людей, і він подумав:
«Як добре, що я не людина, а водяник!»
Відтоді Водяник, виходячи на берег, завжди брав із собою сина. І коли малий трохи призвичаївся, батько дозволив йому виходити й самому.
— Тільки далеко не забігай! — наказували йому дома.— А головне — стережися людей.
І Водяничок обіцяв стерегтися.
На березі росла стара плакуча верба. Вона низько схилилася над ставком, а її гілки майже торкались води. Тому Водяничкові було неважко видертися на неї.
«Тут у мене буде непогана схованка,— подумав він.— Крізь гілки добре видно по один бік млин, по другий — дахи людського села. А мене ніхто тут не побачить. А як і побачить — дарма. Я просто шубовсну в ставок — і квит!»
Водяничок частенько вилазив на стару вербу. Він сідав верхи на гілку, махав у повітрі ногами й тішився, коли налітав вітер і гойдав його. А не було вітру, теж не сумував — гойдався сам.
Йому ніколи не набридало сидіти у своїй схованці і спостерігати все довкола. Він бачив, як мірошник і його помічники втягали до млина важкі мішки з зерном, як мірошникова дружина годувала в дворі курей і голубів; дивився, як дві молоді дівчини полоскали в ставку білизну, як вони полоскали окропом дерев’яну діжечку з-під масла.
Він бачив, як сільською вулицею ідуть на роботу хлопці-ремІсники, а жінки на базар. Щоранку бігли до школи діти, а по обіді верталися. Інколи дорогою торохтіла селянська підвода,— він ще здалеку чув гуркіт коліс. 1 коли візник ляскав батогом, Водяничок цмокав язиком і думав: «Хоч би мені разочок отак ляснути!»
Отож на цій дорозі Водяничкові завжди було на що подивитись. Але одного чудового дня він просто очі з дива витріщив: унизу їхали зелені хатки.
Три зелені хатки зі справжніми вікнами й дверима, пофарбовані в зелене й на колесах! Попереду кожної хатинки трюхикала мала волохата конячка, а позад останньої, прикутий до неї ланцюгом, перевальцем чалапав великий патлатий собака з металевим кільцем у носі.
Кіньми правили троє чоловіків у крислатих капелюхах. Четвертий ішов поруч з вайлуватим собакою і час від часу підганяв його ціпком.
Водяничок дивувався, що бувають будиночки на колесах. Він би залюбки роздивився їх зблизька. Але поки малий розмірковував, злазити йому з верби чи ні, зелені хатинки звернули на луку до ставка і зупинилися біля старої верби.
СУХІ ноги
Чоловіки в крислатих капелюхах розпрягли коней і, спутавши їм передні ноги, пустили пастися. Коні пострибали вбік і взялися скуіти траву.
Тим часом із зелених хаток висипали на луку жінки та діти. У всіх були смагляві обличчя, плечі, руки й ноги. У жінок виблискували у вухах сліпучі золоті кільця, діти бігали в подертих сорочечках, і в усіх, навіть у чоловіків, було густе, довге й чорне, як смола, волосся. Ці люди виглядали зовсім інакше, ніж ті, яких Водяничок бачив досі.
Жінки назбирали сухого очерету і запалили багаття. Над ним почепили кособокий казан і заходилися варити суп. Дітвора гасала навколо зелених хатинок: ті гралися в піжмурки, а ті просто лупцювали одне одного, і всі страшенно галасували. Трохи віддалік навпочіпки сиділи на осонні чоловіки і, смалячи невеличкі люльки, розповідали різні історії.
Коли всі пообідали, один з чоловіків привів до вогнища великого патланя з кільцем у носі, що ото біг за останньою хатинкою. Чоловік застукотів пальцями по маленькому бубні, а великий собака звівся на задні лапи й почав танцювати. Він незграбно тупцював на місці, крутив головою й ревів. Усе це було дуже кумедне. Трохи згодом собаці дали відпочити і почастували грудочкою цукру. А потім він знову ставав на задні лапи й танцював.
Водяничок сидів на старій вербі і ніяк не міг надивитися на смаглявих людей і їхнього здоровенного собаку. Якось йому, правда, здалося, ніби його кличе батько, але він не звернув на те уваги й не відгукнувся.
Сонце вже стояло низько над обрієм, коли чоловіки знову запрягли коней. Жінки та діти посідали на свої місця, велетенського собаку взяли на ланцюг, і зелені хатинки, виїхавши на дорогу, покотилися далі.
Водяничок дивився їм услід, аж поки вони
зникли за пагорбом. Зненацька він відчув, що дуже стомився.
Коли він повернувся додому, мама спитала:
— Де це ти завіявся? — Але не встиг він відповісти, як мама злякано сплеснула руками: — На кого ти оце схожий! У тебе ж зовсім сухі ноги!