Вода ревла все ближче, усе голосніше й голосніше. Водяничкові аж у голові загуло. «Все! — подумав він.— Пропав!»
Він закам’янів, затамував подих, він чекав..
Зараз!
Дерев’яна перегородка полетіла на нього, відчинилась — і проковтнула його.
І враз настала ніч. Навколо гриміло, клекотіло, сичало. Потім Водяничок відчув, що летить. Він двічі перевернувся в повітрі і шугнув кудись углиб.
Його закрутило млинове колесо.
Що й казати, кепська справа! Для людського хлоп’яти ця прогулянка, звичайно, скінчилась би погано. Воно поламало б собі всі ребра чи й в’язи скрутило.
Але ж водяник — це водяник! Йому не так легко скрутити собі в’язи. Та ще тоді, як він падає у воду. Бо куди ж було падати Водянич-кові з млинового колеса? Він упав з води у воду. І то було його щастя.
Спочатку він, звісно, в смерть перелякався. Він не збагнув, що з ним сталося. В нестямі вискочив малий на берег, просто на осоння. «Аби тільки далі від цього страхіття!» — була його перша думка.
А друга його думка була про те, що кататися на млиновому колесі не так-то вже й погано. Навпаки! Виходила неабияка забавка.
«А чи не спробувати ще раз?..» — була третя Водяничкова думка.
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ!
Так, зовсім випадково, відкрив Водяничок чудову нову гру. Він відразу ж повторив усе кілька разів підряд. Зіскочивши з колеса, він умить оббігав млин, знову біг лукою до ставка, кидався сторч головою у воду й починав усе спочатку.
Після того малий з’їжджав ще не раз. І цього дня, і кожного наступного. Він з’їжджав не
однаково: на животі, на спині, витягнувшись, як струна, і зібгавшись клубочком.
Часом він спускався, засунувши руки в кишені, а часом закладав руки за голову. Іноді — сидячи навпочіпки, іноді — навкарачки. Інколи, захопившись, він навіть робив дорогою подвійне сальто. Але найкраще в нього виходило, коли він підіймав ніжки до голови й на спинці з’їжджав по жолобу. Шкода тільки, що ніхто цього не бачив!
І ще було шкода,— просто хоч плач! — .що мірошник ніколи не підіймав заставки вище, ніж до половини.
«Якби підняв вище,-то вода б дужче бігла! — думав собі Водяничок.— А більше води, то й кататись по жолобу можна швидше й веселіше! А то ледве сунешся!» І малий з дня на день чекав, коли мірошник підніме заставки зовсім.
Але той і не думав підіймати. І тоді Водяничок сказав собі: «Ну, добре! Як він не хоче, я підніму сам!»
Малий почекав до неділі.
Водяничок знав, що в неділю усі люди з млина йдуть у село. Коли вони вирядяться, можна буде без перешкоди зробити те, що він надумав.
І справді: в неділю вранці, коли в селі задзвонили дзвони, двері млина відчинились, і вийшла мірошниха з книжкою під пахвою. За нею — мельничуки, потім дві служниці, а позаду йшов сам мірошник. Він був у гарному піджаку з срібними гудзиками. На голові, замість запорошеного борошном картуза, був високий чорний капелюх. Водяничок ледве впізнав мірошника. Малий стежив за всіма, причаївшись біля греблі, в густому очереті.
Він бачив, як мірошник дістав з кишені великий ключ і замкнув млин. Потім увесь гурт, одне за одним, вийшов стежкою на прибережну луку. Усі були радісні, задоволені, і на обличчі Водяничка, що сидів у своїй схованці, теж з’явився вираз задоволення.
Люди пройшли поруч, ні про що не здогадуючись. Малий побачив їхні ноги біля самісінького свого носа! Він міг би когось із них навіть ущипнути за литку, якби не боявся викрити себе.
Заставки були спущені, жолоб стояв порожній, і млинове колесо не крутилося.
Мірошник з дружиною й мельничуками пройшли вузьким місточком через греблю. Мірошник ще раз узявся за корбу — чи спущені зовсім заставки.
Водяничок перечекав, поки людський гурт зник за пагорбом. А потім ще якусь хвилину сидів нишком. Переконавшись, що люди не повернуться, малий виліз із своєї схованки і вхопився за корбу. Та лишенько! Хоч як він налягав на корбу, вона не зрушила з місця!
Тоді він скинув курточку, поплював собі на долоньки і набрав повні груди повітря...
І не раз ще довелося йому плювати на долоньки й набирати повні легені повітря.
Нарешті!
Корба піддалася, заскрипіла й завищала. Заставка почала повільно підніматися. Перші струмені води задзюрчали в жолоб.
«Отак!» — подумав Водяничок і перевів подих. І знову схопився за корбу. Тепер стало набагато легше! Водяничок крутив і крутив корбу. Лівою рукою — правою, лівою — правою! Залізна корба вже не зупинялася. Дедалі голосніше дзюрчала в жолобі вода. Незабаром вона вже не дзюрчала, а хлюпала,— аж поки заревла. Застукало віддалік млинове колесо.