Лоп-аоп, лоп-лоп,— якось сонно почало воно.
Але через хвилину залопотіло швидше: лоп-аоп, лоп-лоп, лоп-лоп.
А ще за хвилину: лоплоплоп-лоп-лоп-лоп-лоп-лопплопп ?
Нарешті почувся безперервний гуркіт: трат-таттаттаттатта... Так швидко навіть розповідати неможливо! Бідолаху мірошника, якби він оце почув, мабуть би, грець ухопив...
Але мірошник був уже далеко в селі і не міг цього чути. А Водяничок собі весело крутив корбу. Він підняв заставки ^кнайвище — далі нікуди. Вода ревіла й шипіла в нього під ногами, вона по вінця заповнила дерев’яний жолоб. Тепер зовсім інша річ! Можна з’їжджати вдвічі швидше!
І Водяничок кинувся сторч з містка. Вода підхопила його. Стрілою влетів він попід заставки: жолобом — на колесо — й через нього! Не встиг він полічити до трьох, як опинився внизу, за дерев’яною перегородкою.
Оце воно! Давно він мріяв отак покататись! Тому, недовго думаючи, оббіг лукою круг млина й знову — стриб! — з містка в ставок!
І так, мабуть, разів з десяток або й більше. Поки, нарешті, перед ним — як з-під землі! — виріс його батько.
— То це ти тут порядкуєш? — спитав він розгнівано, показуючи на .підняті заставки.— Мені просто слів не вистачає! Ти, ти, шибенику, спустиш увесь ставок! Постривай, голубе, я з тебе виб’ю дурощі!
І Водяник схопив сина за комір. Лівою рукою він міцно тримав Водяничка, а правою крутив корбу, щоб опустити заставки.
— І про що ти тільки думаєш? — обурено казав він далі. — 3 твоєї ласки ми повинні засохнути, еге ж? Ставок уже напівпорожній! А через що? Через те, що Водяників синок чинить капості, пускає воду на всі заставки! За це тобі, голубе, належить двадцять п’ять гаряченьких!
І Водяник так і зробив: опустивши заставки, поклав сина собі на коліно і дав йому обіцяні двадцять п’ять гаряченьких.
Водяничок збирав усе, що люди легковажно викидали в ставок: порожні консервні бляшанки, старі електричні лампочки, діряві капці та інші, ще цінніші речі. Все це він ховав за своєю хатою, під камінням.
Згодом у його коморі назбиралося чимало скарбів, і одного чудового дня він з гордістю показав їх коропові Ципрінусу.
Ципрінус дуже уважно оглянув кожну річ, єхидно посміхнувся і сказав:
— Потрібне все, що корисне, любий мій! Але нащо тобі, наприклад, оцей глечик без дна? Або ця стара іржава кочерга? І дірявий черевик, бачу, в тебе тут є... Старий черевик на ліву ногу! І.пляшок з-під лимонаду, мабуть, десятків зо два...
— Пляшки з-під лимонаду мені трапляються частенько,— скромно відказав Водяничок. — Але нічого. Я їх все одно збираю.
— А навіщо, скажи, будь ласка? — спитав Ципрінус.
— Навіщо? — розгублено повторив Водяничок.
Йому це ніколи не спадало на думку! І він напружено шукав відповідь.
Але поки він думав, Ципрінус сказав:
— Отож-бо й є! Ти й сам не знаєш, навіщо збирав увесь цей мотлох. Увесь цей непотріб, який просто треба викинути.
— Викинути?! — обурився Водяничок.—
І не балакай! Якось я вже дам йому раду!
— Ну, гаразд, — сказав Ципрінус.— Я не буду втручатися. Це твоя справа. Якщо тобі приємно збирати всілякий нікчемний мотлох, то будь ласка! Я, звичайно, цього не робив би. Та, зрештою, я не хлопчисько, не перший день плаваю у цій воді.
Ципрінус кілька разів булькнув, підкреслюючи, що він сказав усе, повернувся й поплив собі.
Водяничок сердито дивився йому вслід.
— Балакай собі, скільки влізе! — закричав він навздогін. — Та й не думай, щоб я покинув збирати отаке добро!
Водяничок сподівався переконати Ципріну-са, що його скарби дечого варті. І незабаром j така нагода випала.
Не минуло й трьох днів, як він знову зустрівся з Ципрінусом. Обличчя в старого було сумне, він мовчки бубонів щось собі під ніс. Водяничок не втямив жодного слова, але зрозумів одне: слова ці не були веселі.
— Ципрінусе! — гукнув малий,— Скажи, нарешті: що сталося?
— Ет, облиш,— почув він у відповідь.— Я страшенно сердитий.
— Що ти сердитий, це й сліпому видно! — погодився Водяничок.— А на кого?
— На отого бовдура з вудочкою! — обурено булькнув Ципрінус.— Ганьба, що ми не можемо його схрумати! Сидить собі там на березі і чекає, щоб хтось із нас клюнув! Хіба нема чого сердитись? О! З якою насолодою я проковтнув би його, якби тільки міг!
— Проковтнути його ти не проковтнеш,— сказав Водяничок.— І я теж ні. Але, може, я зроблю щось інше...
— Он як? — Ципрінус недовірливо глянув на Водяничка. — І що ж ти зробиш?
— Постривай лишень, — загадково відповів Водяничок.
Він-бо хотів зробити Ципрінусові несподіванку.