— Гей, ти, жердино з дротом на носі! Тепер віриш, що я справжній водяник?
Тоді чоловік крутнувся й помчав геть так швидко, як тільки дозволяли його довгі худі ноги. З реготу Водяничок аж за живіт брався. І всі рибини, равлики і водяні жучки у ставку сміялися разом з ним.
Був чудовий, сонячний осінній день. На ставку плавали перші пожовклі листочки. Вони гойдалися на хвилях, мов золоті кораблики. Водяничок сидів коло дверей своєї хати й лічив їх.
— Раз, два, три, чотири,— рахував він. А сам думав: «Якщо листочків буде рівно дев’яносто дев’ять, то я щось загадаю. І те, що я загадаю, неодмінно здійсниться. Адже дев’яносто дев’ять — щасливе число».
Але, долічивши до шістдесяти семи, він почув здалеку, десь над водою, легеньке дзеленькання. Воно то гучнішало, то тихшало. Часом долинало й глухе мукання. Ніби хтось гукав у порожнє відро.
«Та нехай вони собі там угорі видзвонюють і мукають, мені треба рахувати далі»,— подумав Водяничок, силкуючись нічого того не чути.
Але він усе чув і навіть почав гадати, що б це могло бути. І раптом збився з рахунку: що ж далі — сімдесят два чи сімдесят три? Через оте дзеленькання й мукання все переплуталося в його голові.
«Як прикро! — думав Водяничок.— І бажання моє не збудеться! Хоча, може, листочків виявилося б зовсім не дев’яносто дев’ять, і тоді, що я надумав, нічого не вийшло б... А цікаво: що там на поверхні діється?»
Відштовхнувшись ногами від дна, він поплив угору. Вистромив з води голову й зрозумів, що звуки ті линуть з луків за ставком. Водяничок доплив до берега, розсунув руками очерет і позирнув, мов у щілину в завісі, на луки.
Але те, що він побачив, його трішечки розчарувало. Адже він уявив був собі он яке диво — а там паслося кілька корівок.
Коли яка корова ступала крок, на шиї в неї дзеленькали дзвіночки. Часом котрась підводила голову й мукала. Тоді мукала й решта. А потім якийсь час, крім дзвіночків, чулося коров’яче хрумкання й посапування.
«І заради цього я плив до берега! — подумав Водяничок. — Звичайнісінькі корови!»
Він уже хотів був повертатися додому, коли раптом помітив щось дуже чудне.
Трохи віддалік сиділо троє сільських хлопчаків. Вони палили багаття і час від часу кидали у вогонь якісь жовті камінці. Трохи згодом вони вигрібали ті камінці палицями, зчищали з них попіл і їли їх.
Водяничок неабияк здивувався. Він уже знав, що люди мають різні химерні звички, але щоб їсти печені камінці — неймовірно! Недовго думаючи, він вийшов з очерету й попрямував до вогнища. Підійшовши до хлопчаків, він попросив:
— Дайте й мені покуштувати! Я ще зроду не їв печених камінців!
— Ми теж,— сказали хлопчаки.
— Але ж я сам бачив, як ви їх їли! — сказав Водяничок. — Мабуть, ви печете якісь незвичайні камінці, еге?
Хлопчаки, нарешті, зрозуміли, що він мав на увазі. І так зареготали, що аж корови з подиву попідводили голови.
— Що? — вигукнув один.— Печені камінці?
— Та це ж картопля! — вигукнула решта.—
Хіба ти не знаєш, що таке картопля?
— Ні, звідки мені знати? — сказав Водяничок.— А що ж це?
— Слухай-но! Та ти глузуєш з нас, чи що? \ хто ти такий?
— Я? Я — Водяничок! Хіба ви не бачите?
— Он хто ти! Водяник, значить! — вигукнули хлопчаки,— Так би відразу й сказав! Звісно, ти не знаєш, що таке картопля! То йди ближче, ми дамо тобі покуштувати.
Один хлопець умить розгріб палицею попіл і дістав дві чорні картоплини, другий обшкріб з них чорну шкірку, а третій подав Водяничкові сіль у папірці.
— Цим треба посипати зверху,— люб’язно сказав він.
Водяничок спершу довго не наважувався покуштувати. Він обнюхав картоплину з усіх боків. Вона так смачно пахла! І він подумав: «Якщо люди їдять це і їм не вадить, то й зі мною нічого не станеться. Покуштую...»
Він обережно відкусив шматочок.
— Ну як, смачна? — спитали хлопці.
— Дуже! — захоплено вигукнув Водяничок, уминаючи картоплину за обидві щоки.— Чи хто б подумав, що печені камінці такі смачні!
Водяничок сподобався трьом сільським хлопцям, а хлопці сподобались Водяничкові. Надвечір вони розпрощалися, як добрі друзі.
Віднині хлопці приходили до ставка майже щодня. А Водяничок, зачувши їхній посвист, одразу виринав з води й вітався з ними. Іноді він чекав хлопців у гіллі старої верби і здалеку махав їм рукою, побачивши всіх трьох на луці.
Хлопці щоразу приносили Водяничкові гостинця: то яблук чи груш, то шматочок сиру чи хліба з медом, то кренделик чи грудочку цукру. А якось перепало йому навіть шматок солодкого пирога.