«От здивується Ципрінус, коли я покажу йому, що мені подарували хлопці!»— думав Водяничок. Він уявив собі, як захоплюватиметься Ципрінус тими маленькими блискавками з коробки! І тоді старий зрозуміє, що це не так уже й погано — дружити з людьми.
Після довгих розшуків Водяничок, нарешті, знайшов старого коропа. Малий дістав з кишені коробку.
— Вгадай, що тут усередині,— сказав він.
— Гм, — промовив Ципрінус. — Звідки мені знати, що там у тебе в коробці. Може, черв’яки?
— Блискавки,— сказав Водяничок.
— Блискавки? В такій малесенькій коробочці? — Ципрінус похитав головою. — Ти глузуєш з мене?
— Зовсім ні! — заперечив Водяничок.— У коробочці справді блискавки. Зараз побачиш.
Ципрінус недовірливо дивився, як Водяничок дістає з коробки сірника. Усе це здалося йому непевним. Він про всяк випадок відплив трохи вбік.
— Зараз я-скажу: «Фокус-покус», — поважно пояснив Водяничок,— і побачиш, що буде далі. Отже, увага!.. Фокус... покус...
При слові «покус» він тернув сірником об коробку. Але, на його прикрий подив, нічого не вийшло! Не було ні блискавки, ні тим паче вогню.
— Ну, коли це все,— мовив Ципрінус і підплив ближче,— коли це все, то мушу сказати, що ти неабияк мене розчарував.
— За першим разом у мене ніколи не виходить,— спокійно пояснив Водяничок.— От за другим, будь певен, що вийде.
Але даремно він хвалився. Сірники не займалися ні за другим, ні за третім, ні за четвертим разом.
— Якщо ти називаєш це блискавками,— зневажливо кинув Ципрінус, — то назви мене зеленою жабою! Ге-ге, все це нісенітниця! Знайди когось дурнішого! — І він глузливо пустив бульбашки.
«Не збагну, в чому справа... чому ж у мене більше не виходить?» — пригнічено думав Водяничок. ї він розповів Ципрінусові, як чудово це в нього виходило там, нагорі, при сільських хлопцях.
— А, он воно що! То ти в людей роздобув свою коробку,— сказав Ципрінус.— Ну, тоді мене нічого не дивує! Вони тебе просто обдурили, та й усе. Я тобі сто, тисячу разів повторював: стережись людей! Але ж ти не слухаєшся! Тобі хочеться бути посміховиськом. Якби оце я був на твоєму місці, я б знав, що робити!
— І що ж би ти зробив?
— Я поплив би нагору і жбурнув їм коробку під ноги. І сказав би: чхати я хотів на вас усіх!
— Такого я не скажу, — відповів Водяничок.— Я поговорю з ними дуже спокійно. Навряд щоб вони хотіли мене піддурити!
— Піддурити тебе? — перепитали хлопці, коли Водяничок у двох словах розповів їм про-свою невдачу.— Ні, ніхто не хотів тебе дурити. Повір нам. Але не сподівайся, щоб сірники горіли у воді! Мокрі сірники не горять. Тут нічого не зробиш.
— То їх можна викинути?
— Викинь. Завтра ми тобі ще принесемо.
— Я ж зрозумів, що Ципрінус хотів посварити мене з вами,— сказав Водяничок.— Але ж він не знає., вас! — І висипав мокрі сірники у вогонь.
Та коли-він намірився викинути й коробку, найстарший хлопець сказав:
— Ні, коробку не викидай! Мені спало на думку таке: ми назбираємо в неї черв’яків, і ти подаруєш її Ципрінусу від нас. Може, тоді він не думатиме про нас так погано.
Дні минали, і рік теж минав. З дерева уже опало листя, часто йшов дощ. Водяничкові друзі все рідше приходили до ставка. І були вони тепер у довгих панчохах і плащах. Часто Водяничок чекав на них даремно. Якось уранці, після багатьох похмурих днів, засяяло сонце. Водяничок відразу це помітив, виглянувши у вікно. Вода у ставку знов стала ясна й прозора, чого давно вже не було.
«Сьогодні мої друзі неодмінно прийдуть!» — подумав Водяничок. І дуже зрадів, що знову їх побачить.
Він не знав, що сталося з ставком цієї ночі. Не сподіваючись лиха, він одягся, поснідав і зібрався пливти на берег. Він хотів, як завжди, сісти в гіллі старої верби і згори виглядати друзів. А як побачить хлопців на дорозі, то помахає їм рукою.
Підпливаючи до поверхні ставка, Водяничок ні про що особливе й не думав. Та раптом він стукнувся носом об щось тверде й холодне. Він не зміг вистромити голову з води.
«Дивина! — подумав малий, — Я стукаюсь об щось таке, що можна відчути, але не можна побачити! Що б це могло бути? Та нехай, я випливу десь-інде».