Але хоч куди він кидався, нічого не виходило. Весь ставок був ніби вкритий склом. І Водяничкові довелося визнати, що він зовсім безпорадний. Замислено поплив він додому.
— Так-так... — сказав Водяник, коли син розповів йому про своє відкриття,— Отже, минув ще один рік! Настала зима, наш ставок замерз. А це означає — пора спати: укритися ковдрою з головою — і спати.
— Але ж ми щойно повставали!
— Дарма,— сказав батько.— Настав такий час, водяники мусять скоритися. Тим паче, що взимку для нас немає нічого цікавого. А як прийде весна, сонце знов розбудить нас своїм промінням.
— Ви в цьому впевнені? — спитав Водяничок.
— Цілком! — відповів батько.— Я в цьому впевнений так само, як у тому, що маю синочка. Тож лягаймо спати, мама вже постелила нам постелі.
І Водяничок пішов у спальню. Він раптом відчув, що страшенно втомився, і мамі довелося його роздягнути. Коли він уже лежав у ліжку, батько потис йому руку і, весело кивнувши, сказав:
— До весни!
— Авжеж, до весни... — відповів Водяничок.— До... вес... ни...
Засинаючи, він думав про своїх друзів на березі, про все, що встиг пережити. Про те, як він уперше переплив з батьком ставок. І про те, як вони грались у піжмурки в лісі з водоростей. І як він плив додому на спині в коропа Ципрінуса.
Згадав він і свою мандрівку в дерев’яних ночвах, і водяну гірку на млиновому колесі. І срібну ніч та гру на арфі. І як вони з Ципріну-сом провчили недотепного рибалку...
Чудово все було! Так чудово, що він залюбки побачить усе це ще багато разів — у зимовому сні.
— На добраніч, Водяничку! — почув він чийсь голос.
Голос долинав звідкись іздалеку. Хто ж то був, хто сказав йому «на добраніч»? То був лагідний голос, він його добре знав...
— На добраніч, Водяничку! — почулося ще раз.
Водяничок зрозумів, що це голос його мами. І він зрадів, що почув мамин голос ще раз перед тим, як заснути,— заснути на всю свою довгу, повну світлих снів зимову ніч.
РОЗБІЙНИК ГУЦИК-БУЦИК
Трьом своїм дочкам. РЕНАТІ РЕГІНІ СУЗАННІ і
всім дітям, котрі люблять оповідання про Касперля, присвячую цю повість
 |
|
(S) Володимир Василюх, 1992, переклад українською мовою © Світлана Кім, 1992, ілюстрації |
Одного дня Касперлева бабуся сиділа перед своєю хатиною на лаві й, гріючись на сонечку, молола каву. Касперль з другом Зеппелем подарували їй на іменини млинок для кави, якого вони власноручно змайстрували. Коли крутиш корбу, млинок грає: «Обновить все красень травень». Це була улюблена бабусина пісня.
Відколи у бабусі з’явився новий млинок, вона почувала таку велику втіху молоти каву, щ,о пила її ще стільки, як раніше. От і сьогодні вона вже вдруге засипала в млинок зерна, щой-
но взялася за корбу — раптом зашуміли, затріщали в саду кущі і чийсь грубий окрик пролунав:
— Ну ж бо, давайте сюди оту штуку!
Бабуся підвела здивовані очі й поправила
пенсне на носі.
Перед нею стояв незнайомець із розпатланою бородою та страшенно гачкуватим носом. На голові в нього сидів бриль із задертими крисами, а з бриля стирчала крива пір’їна. У правій руці незнайомець тримав пістолет, лівою показував на бабусин млинок:
— Кажу ж бо, давайте сюди!
Проте бабуся не злякалася.
— Дозвольте! — вигукнула вона гнівно.— Як ви тут опинилися? Як ви смієте кричати на мене? Власне, хто ви?
Незнайомець так зареготав, що крива пір’їна на брилеві затремтіла.
— Здається, ви, бабо, газет не читаєте? Ну ж бо, помізкуйте гарненько!
Аж тепер бабуся угледіла сім ножів і шаблю, що стирчала з широкого шкіряного пояса незнайомця. Вона зблідла і тремтливим голосом запитала:
— Може, ви отой розбійник Гуцик-Буцик?
— Авжеж! — відповів зайда з сімома ножами,— Та облиште балачки, аж з душі від них верне! Зараз же давайте мені млинок!
— Але ж він не ваш!
— Трам-тара-рам! — гримнув розбійник Гуцик-Буцик,— Робіть, що велено! Лічу до трьох...
Розбійник наставив на бабусю пістолет.
— Благаю, не треба! — попрохала бабуся. — Ви не посмієте відняти в мене млинок. Це подарунок на мої іменини. Якщо крутити корбу, то млинок грає мою улюблену пісню.
— От через те й віддавайте! — буркнув розбійник Гуцик-Буцик.— Мені теж хочеться мати млинок, що грає, коли крутиться корба. Ну!..
Бабуся глибоко зітхнула і простягла свій подарунок. Що ж їй іще лишалося робити?
У газеті щодня писалося про те, який же той Гуцик-Буцик злющий. Усяк його до смерті боявся, навіть сам пан поліцай Дімпфельмозер, а він же завжди ходив при зброї.