Задоволено прицмокнувши губами, Гуцик-Буцик засунув бабусин млинок глибоко в свою подорожню торбу і, прискаливши ліве око, а правим пройнявши бабусю наскрізь, пригрозив:
— А зараз затямте собі твердо: сидіть на лаві й ані руш! При цьому лічитимете до дев’ятисот дев’яноста дев’яти.
— Чому? — не зрозуміла бабуся.
— А тому! — вигукнув Гуцик-Буцик. — Коли ви долічите до дев’ятисот дев’яноста дев’яти, тоді можете гукати на поміч. Проте ні на мить раніше, чуєте, ні на мить, інакше скуштуєте березової каші. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — прошепотіла бабуся.
— Тільки не здумайте мене морочити!
Розбійник Гуцик-Буцик на прощання поводив пістолетом перед бабусиним носом. Тоді перемахнув через садову огорожу і тільки його й бачили.
Біла як крейда, Касперлева бабуся сиділа на лаві під хатиною і, сердешна, дрижала. Розбійник і млинок для кави як воду канули.
Минула добра хвилина, поки бабуся нарешті спромоглася почати лік.
Покірно лічила вона аж до дев’ятисот дев’яноста дев’яти. Один, два, три, чотири... Неквапливо, але й не дуже повільно.
Але від хвилювання бабуся збивалася разів дванадцять і тоді мусила починати спочатку.
Коли ж вона насилу долічила до дев’ятисот дев’яноста дев’яти, з грудей у неї вирвався моторошний зойк про допомогу.
І тут бабуся знепритомніла.
Касперль та його друг Зеппель пішли до пекаря й купили торбинку борошна, трішки дріжджів, два фунти цукру. Далі їхній шлях прослався до молочника — tio солодкі вершки. Завтра неділя, а щонеділі бабуся пекла сливовий пиріг зі збитими вершками. Касперль та Зеппель увесь тиждень з радістю чекали цього дня.
— А знаєш що? — озвався Касперль.— Мені дуже хочеться стати константинопольським імператором!
— Чому? — здивувався Зеппель.
— Я б щодня 'їв сливовий пиріг зі збитими-вершками.
— Хіба константинопольський імператор щодня їсть сливовий пиріг зі збитими вершками?
Касперль знизав плечима.
— Цього я не знаю. Але якби я став константинопольським імператором, то робив би це неодмінно щодня.
— І я теж,— зітхнув Зеппель.
— І ти? — здивувався Касперль.— Боюсь, що не вийде!
— Не вийде? Чому?
— Тому що є лишень один константинопольський імператор, а не два. Якщо вже я константинопольський імператор, то ти не можеш бути ним водночас!
— Гм,— гмикнув Зеппель,— У такому разі нам слід було б мінятися: тиждень ти імператор, тиждень я.
— Непогано! — погодився Касперль,— Непогано!
Та раптом здалеку долинув розпачливий крик: «На поміч!»
— Чуєш? — переполошився Зеппель,— Здається, твоя бабуся?
— Авжеж, це вона! — застиг на місці Кас-перль,— Що ж могло скоїтися?
— Напевно, якась біда!
— Мерщій туди!
Касперль і Зеппель миттю розвернулися й помчали до бабусиної хатини.
Біля хвіртки вони ледве не стукнулися лобами з поліцаєм Дімпфельмозером. І він щодуху біг на клич про допомогу.
— Гей, обережніше, ви! — нагримав поліцай на хлопців,— Не заважайте мені виконувати службові обов’язки, а то можу оштрафувати!
Сягнистою ходою поліцай рушив у хвіртку слідом за Касперлем і Зеппелем. Бабусю вони побачили в саду. Вона лежала колодою біля лави на моріжку.
— Якесь велике нещастя спіткало її, — забідкався Зеппель і затулив долонями очі.
— Гадаю, що не смертельно, — заспокоїв його Касперль. — Здається мені, що вона всього-на-всього знепритомніла.
Хлопці обережно підняли бабусю, занесли в кімнату й поклали на софу.
Касперль холодною водою скропив їй обличчя й руки, і це привело бабусю до тями.
— Ой, що сталося! — заговорила бабуся.
— Що? — водночас запитали Касперль і Зеппель.
— Мене обікрали!
— Не може бути! — вигукнув поліцай Дімпфельмозер.— Обікрали? Хто?
— Розбійник Гуцик-Буцик.
— Хвилиночку... Я мушу занести це до протоколу.
Поліцай спритненько дістав олівець розгорнув блокнот.
— Розказуйте, бабусю, все по порядку! Прошу говорити правду, тільки правду і виразно, без поквапу, щоб я встиг записувати. А ви,— він звернувся до Касперля і Зеппеля, — сидіть смирненько, поки я не скінчу протоколу. Це акт служби! Зрозуміло?
Бабуся розповіла все, що було розповісти, і поліцай Дімпфельмозер із серйозною міною занотував це.
— Чи ж одержу я коли-небудь свій новий чудесний млинок? — запитала бабуся, коли поліцай поставив крапку й згорнув свій блокнот.
— Аякже! — відказав поліцай.
— А коли?
— Гм... Це важко сказати. Спершу ми мусимо злапати розбійника Гуцика-Буцика. Та, на жаль, ми не знаємо, де його притулок. Хитрющий пройдисвіт, скажу вам. Ось уже два роки водить поліцію за носа. Та рано чи пізно ми покладемо край його розбоям. І в цій справі ми сподіваємося на активну допомогу населення.