— На активну? — перепитав Касперль.
Поліцай Дімпфельмозер докірливо подивився на нього.
— Чи тобі, Касперлю, вуха позакладало? Повторюю: ми сподіваємося на а-кти-вну до-по-могу на-се-ле-ння!
— Що це означає?
— Це означає, що люди повинні допомогти нам напасти на слід шахрая.
— Он як! — вигукнув Касперль.— А якщо хтось злапає розбійника, чи розцінюватиметься це також як допомога поліції?
— Це була б, звичайно, найкраща допомога,— просяяв поліцай Дімпфельмозер і пригладив вуса.— Але хто, скажи, захоче наражати себе на небезпеку?
— Ми обидвоє! — запевнив Касперль.— Зеппель і я. Зеппелю, ти не проти?
— Звісно, ні! — відповів Зеппель.— Поліції потрібна допомога — ми злапаємо розбійника Гуцика-Буцика.
Тільки розбійники спроста в руки не даються.
Бабуся неабияк занепокоїлася, проте Касперль із Зеппелем не відступили від свого заміру. їх охопило сильне бажання зловити розбійника Гуцика-Буцика і повернути бабусі її млинок для кави. Та от прикрість, вони не знають, де мешкає розбійник.
— Але ми знайдемо його житло будь-що! — твердо мовив Касперль. І після того, як вони обоє думали-гадали аж до неділешнього обіду, Касперль несподівано зайшовся сміхом.
— Що з тобою? — здивувався Зеппель.
— Бо я тепер знаю, що ми мусимо робити!
— Що ж?
— Сам здогадаєшся зараз.
Касперль і Зеппель витягли з бабусиного льоху старий порожній ящик з-під бульб і занесли його в сад. Потім вони насипали в нього по самі вінця дрібненького білого піску.
— А далі що?
— А далі накриємо його покришкою!
Вони поклали на ящик покришку, Касперль
приніс жменю гвіздків та молоток.
— Берися, Зеппелю, до роботи. Забий покришку міцненько, як тільки зможеш.
Зеппель покивав головою і взявся до діла. Проте першим ударом молотка він забив собі великого пальця. Прокляття, болить як! Зціпивши зуби, він уперто забивав гвіздки, ніби був визнаним у державі прибивачем покришок на ящиках з-під бульб.
Тим часом Касперль знайшов у коморі товстенький пензель і розвів у горщику червоної фарби. Коли він повернувся з фарбою та пензлем у сад, Зеппель саме стукнув по своєму великому пальцю п’ятдесят сьомий раз. Покришка була прибита наглухо.
— А зараз допусти мене до ящика! — попросив Касперль.
Він умочив пензель у червону фарбу і вивів на ящику великими, що аж сяяли звіддаля, літерами:
«Обережно, золото!»
Зеппель аж рота роззявив з подиву. Якась чергова витівка друга! Хоч як він ламав собі голову, але так нічого й не збагнув.
— Послухай-но! — звернувся до нього Касперль.— Замість того, щоб продавати витрішки і смоктати свого великого пальця, піди ліпше в сарай і привези сюди візок.
Зеппель миттю кинувся в сарай і повернувся з візком. Потім він мусив помогти Каспер-леві підняти ящик. Це було нелегко зробити» вони враз спітніли, а кректали, ніби два бегемоти.
— Ух,— застогнав Зеппель.— Ну вже й неділенька нам випала!
Досить з них було того, що сьогодні воніл
не їли бабусиного сливового пирога із збитими вершками (бабуся, через своє горе, зовсім нічого не пекла). А тепер їм іще й працюй до сьомого поту!
Нарешті вони довершили своє діло.
— І що робитимемо далі? — не вгавав Зеппель.
— А зараз ми почнемо найголовніше!
Касперль дістав з кишені свердлик і провертів у дні ящика маленьку дірку. Як тільки він витяг свердло, з отвору зацідився пісок.
— Ось так! — задоволено вигукнув Касперль.— Ми також не ликом шиті.
Потім він застругав ножичком сірник і заткнув ним щойно висвердлену дірку.
Зеппель дивився збоку і тільки кивав головою.
— Вибач, — озвався Зеппель.— Але я не можу нічого второпати!
— Нічого? — засміявся Касперль.— А все дуже просто. Завтра вранці ми обоє доправимо візок з ящиком до лісу. Там десь Гуцик-Буцик сидить у засідці. Коли він нас угледить, то прочитає і цей напис на ящику. Він повірить, що тут і справді золото.
— Так, так,— закивав головою Зеппель.— А що буде далі?
— Звичайно, потім розбійник захоче заволодіти скарбом. Він нападе на нас, але ми втечемо. Гуцик-Буцик візьме ящик і поволочить його — куди думаєш?
— Звідки мені знати, Касперлю? Я ж не розбійник Гуцик-Буцик.
— Це розгадати буде дуже легко, Зеппелю! Він потягне його додому, до своєї печери. А тим часом із дірки в ящику цівочкою цідити-меться пісок. На землі й залишиться піщаний слід. І якщо ми хочемо дізнатися, де мешкає Гуцик-Буцик, то мусимо піти по тому сліду. Він приведе нас до мети. Сподобався тобі цей план?