— На добраніч, великий чаклуне Відросі-лю Мухоїде!
Лихолюб вийшов. Його опочивальня містилася у замковій вежі на п’ятому поверсі. А Касперлева кімната і кухня були на першому. У вікно було видно сад, а за садом ліс.
Вікно?
Вікно не було загратоване і легко відчинялося.
«Непогано! — подумав Касперль.— Боюся,
що вранці великий чаклун сам чиститиме картоплю...»
Касперль зачекав, коли надворі зовсім споночіє. Якщо він вийде звідси на волю, то відразу побіжить визволяти свого друга Зеппеля. Як це зробити, він ще не думав. Спочатку треба вирватися звідси самому!
Знати б, чи заснув уже Петрозілій Лихолюб?
Касперль нищечком виліз через вікно у сад, пробіг очима вгору по замковій стіні. Все оповила темрява, мертва тиша. Дуже .добре!
Садова огорожа була не вельми висока. Одначе, коли Касперль зібрався було перелізти її, сталося несподіване: хтось ухопив його за полу куртки та за комір і відкинув назад. Кас-
перль приземлився м’яким місцем не дуже м’яко.
— Що за нечиста сила? Чи не великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб це зробив?
Касперль боязко повертів головою навсе-біч — ніде нікого!
«Чи не здається мені? — подумав Касперль,— Спробую ще раз, але в іншому місці».
Він підвівся й ступив пару кроків. Потім кинувся на огорожу — хотів ураз перестрибнути її. Та знову йому не поталанило. Цього разу хтось ухопив його за барки й відтяг, наче мішок із борошном.
Касперль якийсь час не ворушився, а лежав посеред квітникової клумби. Він нашорошив вуха — нічичирк.
— Ф’ю! — тихо засвистав Касперль.— Хто тут?
Мертва тиша. Тільки ліс шумів здалеку, по той бік огорожі.
«Таки мені все це привиділося,— подумав Касперль.— Спробую втретє... але вже нема охоти перестрибувати огорожу, може, десь низом пролізу!»
Касперль поповз понад огорожею, сподіваючись знайти дірку. Ось штахетина ледве прибита! Він одхилив її, і вийшла дірка якраз для нього.
«От добре!» — подумав Касперль і намірився був вилізти. Та й цього разу його чекала невдача: хтось узяв його за ноги і швидко відтяг від огорожі.
Але пригоди на цьому не скінчилися!
Раптом щось ляснуло, і Касперль дістав такого ляпаса, що аж закричав зі страху.
Великий чаклун Петрозілій Лихолюб прокинувся, запалив світло і в нічному ковпаку на голові нахилився з вікна своєї опочивальні на п’ятому поверсі.
— Егей! Що я чую, що бачу! — загукав він. — Зеппель хоче дременути! Але хіба знайдеш ще такого дурня, як Зеппель? З мого чаклунського замку для тебе нема дороги, А вийти зможеш, тільки з мого дозволу (якщо я коли-небудь тобі його дам). Не погіршуй свого життя тут. Лягай спати, Зеппелю, і ніколи більше не збавляй мене сну, інакше...
Згори раптом шугонула блискавка і вдарила в землю біля самісіньких Касперлевих ніг. Касперль мало не вмер із переляку, а великий чаклун Петрозілій Лихолюб глумливо зареготав і з тріском зачинив вікно на п’ятому поверсі замкової вежі.
Чи можна чогось іншого сподіватися від злої людини?
Наступного ранку Касперль мусив наварити для великого чаклуна повний казан картопляного пюре, і Лихолюб випустив із руки ложку аж тоді, коли спорожнив його дочиста. Потім він задоволено втер рота краєчком свого чаклунського плаща.
— А я? — розчаровано спитав Касперль. Адже він сподівався, що Петрозілій залишить йому трохи.
— Не турбуйся, мій любий!
Чаклун клацнув пучками і начаклував буханець хліба, масла й сиру.
— Це для тебе, Зеппелю,— мовив він.— Але не квапся з’їсти, я маю дещо сказати тобі...
Він прокашлявся й почав:
— Сьогодні я мушу залишити тебе самого,
поїду до свого приятеля в Букстенгуд і повернуся пізно ввечері. Коли захочеш їсти, піди в комору й візьми те, що вибереш. Адже ти працюватимеш. Запам’ятай, що маєш зробити. По-перше, на вечерю начистиш шість відер картоплі й поріжеш кружальцями, по-друге, напиляєш три сажні дров, порубаєш і складеш у стоси, по-третє, підметеш та помиєш підлогу на кухні і, по-четверте, перекопаєш у саду голі клумби. Повтори!
— Як велиш, великий чаклуне Бедрозілію Тихогупе! — сказав Касперль. Він вирішив, що гратиме дурня й надалі, аби довести чаклуна до відчаю. Можливо, Петрозілій Дихолюб від люті прожене його із замку.
Касперль удав, що напружено пригадує все. Він закотив під лоба очі, почухав потилицю. Якийсь час Петрозілій Лихолюб дивився на нього, потім йому урвався терпець.
— Швидше думай! — вигукнув він.— Мені вже пора рушати. Ну ж бо, відкрий рота й скажи мені, що ти повинен зробити!
— А що я повинен?.. — перепитав 'Касперль.— Я повинен... Дідько б його взяв, що ж я повинен? Щойно ніби все добре пам’ятав. А тепер... Хвилинку, зараз я знову все пригадаю.