— Звідки тобі це знати? — квакнула Унка.— Я фея і розуміюсь на чарах. Ти не можеш покинути замок, бо Лихолюб провів довкруг зачароване коло. Але якщо ти залишиш у замку щось із свого одягу, дорога тобі вільна.
— Це правда? — здивувався Касперль.
— Спробуй лишень! — квакнула Унка.— Тоді переконаєшся, що я не обманула тебе. Залиш тут свою сорочку. Звичайно, можна шкарпетку або капелюха.
— Набіть капелюха? — перепитав Касперль.— Але він не мій, а мого друга Зеппеля.
— Це байдуже. Він так само зніме чари.
— У такому разі я, звичайно, залишу капелюха,— сказав Касперль. — Я можу без нього обійтися, він однаково не пасує мені. А зараз скажи, де росте феїне зілля і яке воно на вигляд, я роздобуду його для тебе!
Касперль попросив достоту описати дорогу до Високої Галяви.
— Коли ти прибудеш туди, — провадила далі Унка,— сядь під старою сосною, що самотньо росте біля чорного озера на галяві. Зачекаєш, поки зійде місяць. Феїне зілля можна знайти лише при світлі місяця. Воно починає при ньому мерехтіти. Сріблясті квіточки-парасольки випинаються з-під коренів сосни. Якщо ти нарвеш їх оберемок, то все гаразд. Тоді й тобі Лихолюб не зможе заподіяти ніякої капості. Коли тримаєш в руках феїне зілля, то стаєш невидимим для чаклуна.
— Гадаєш, він кинеться шукати мене, як повернеться й помітить, що я зник?
— Я певна цього. Тому спробуй якнайшвидше нарвати феїного зілля. А зараз іди, дорога далека. І хай тобі щастить!
Касперль підвівся й помахав ліхтарем Унці на прощання.
— До побачення!
— До побачення! Та не забудь позачиняти за собою двері! Лихолюб не повинен знати, що ти говорив зі мною.
Ох, так, двері! Касперль більше й не думав про них. Він позачиняв їх і піднявся сходами нагору. Двері до склепу також зачинив. Потім у чаклуновій коморі узяв окраєць хліба, два кільця ковбаси й вирушив у дорогу.
Касперль виліз у вікно своєї кімнатки. В саду скинув з голови капелюха. Ні крихти жалю не мав, що розлучається з ним. Він поклав його під огорожею на грядку з петрушкою.
Чи вдасться подолати її цього разу? На душі в нього було не дуже радісно,— він згадав про вчорашні ляпаси.
«Ет, що буде, те й буде! Спробую ще...»
Але нічого не сталося: невидима рука не схопила його за комір і не відкинула назад, не дістав він і ляпаса.
— Ух! — з полегкістю зітхнув Касперль, коли приземлився в траву по той бік огорожі.— Ніколи не повірю, що Зеппелів капелюх дає якусь користь...
Та годі про це! Вперед на Високу Галяву!
Він ішов годину, дві, пильнуючи шлях, який описала йому Унка: спочатку лісом, потім трохи проїзною дорогою, далі понад ручаєм, поки він знову досяг лісу. Тут мали рости три берези, у середньої берези розщеплено стовбур.
І справді, ось вони! І з цього місця, як і каза-
ла Унка, тягнеться стежка в лісові хащі. З неї ні в якому разі не можна було сходити. Але минуло ще дві години, поки Касперль досяг Високої Галяви. Коли він дістався туди, вже вечоріло.
Касперль був радий, що нарешті щасливо подолав шлях. Він сів під старою сосною на березі чорного озера, скинув черевики й шкарпетки і, спустивши натомлені ноги у воду, став чекати, коли зійде місяць. А щоб швидше минав час, хлопець заходився їсти хліб і два кільця ковбаси.
Він намагався не думати про великого чаклуна Петрозілія Лихолюба, але це йому не вдавалося. Чим довше він сидів і чекав, тим незатишніше почував себе.
Чи повернувся вже Лихолюб із Букстенгу-да? Що він учинить, не знайшовши Касперля?
«Любий місяцю, — зітхнув Касперль,—де ти баришся? Чи ти зійдеш нарешті? Коли мене Лихолюб знайде, а я ще не нарву феїного зілля, тоді все пропало. Ти чуєш мене, старий місяцю? Ти мусиш зійти!»
Але місяць дуже довго барився. Він не сходив і не сходив, а Касперль сидів як на голках і думав про Петрозілія Лихолюба.
Великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб був голодний як вовк, коли між восьмою та
о пів на дев’яту вечора повернувся на своєму чаклунському плащі з Букстенгуда. Він провів напружений день і от тепер знову дома й може досита поїсти. Смажена картопля вже напевне чекає, і її, мабуть, доволі.
Із замкової вежі, де він приземлився, великий чаклун поквапився прямісінько до їдальні. Там розсівся за обіднім столом, пов’язався серветкою, плеснув у долоні й, гукнув:
— Зеппелю, неси!
Минула добра хвилина, але — нічичирк.
— ЗеппелюІ — повторив Лихолюб.— Неси! Хіба не чуєш, що я гукаю! Де ти там загруз?
Проте й цього разу ніхто не озвався.
— Ну, постривай, сплюше! — вилаявся великий чаклун.— Як усиплю березової каші, то хутко прибіжиш! З мене вже досить!