Чекати їй довелося недовго: незабаром на
дорозі показався лісник. Мала Баба Яга пізнала його по зеленій куртці. За плечима в нього висіла рушниця, а через плече шкіряна торба.
— Ого! — крикнув лісник.— Іще одна! Ти що тут робиш?
— Відпочиваю,— пояснила мала Баба Яга.— Заважкий кошик, нехай трохи оддишуся.
— Хіба ти не знаєш, що збирати хмиз тут заборонено?
— Ні, звідки мені знати?
— Ну, то тепер знатимеш! — скипів лісник.— Висипай хмиз і забирайся геть!
— Висипати хмиз? — здивовано перепитала Баба Яга. — Змилуйтеся наді мною, пане новий лісник! Ви не скривдите старої жінки!
— Зараз побачиш, що я тобі зроблю! — закричав лісник. Він схопив кошик і хотів висипати хмиз. Але мала Баба Яга сказала:
— Цього ви не зробите!
Лісник геть розлютився.
«Я запроторю тебе до в’язниці!» — хотів він закричати, але натомість промовив:
— Вибач, я пожартував. Звісно, ти можеш забрати свій хмиз.
«Ти диви,— збентежився лісник,— я думаю одне, а кажу зовсім «інше?»
Та звідки йому було знати, що це мала Баба Яга начаклувала.
«Отак краще, синку!» — подумала мала Баба Яга і весело сказала:
— Якби ж цей кошик був хоч трохи легший!
— Може, допомогти? — люб’язно спитав лісник.— Я міг би віднести вам цей хмиз аж додому...
Мала Баба Яга захихотіла:
— Справді, синку? Який ти ласкавий! Який чемний!
«Хоч гвалт кричи! — думав лісник.— Верзу казна-що. Я сам себе не впізнаю».
Лісник, сам незчувшись коли, завдав важкий кошик собі на плечі.
— Матусю! — сказав він.— Якщо ви дуже стомилися, то сідайте верхи на кошика.
— А ти не жартуєш? — спитала мала Баба Яга.
Лісник з відчаєм почув свою люб’язну відповідь:
— Авжеж, не жартую! Вилазьте!
Малій Бабі Язі не треба було двічі казати. Одним махом сіла вона верхи на кошик, а ворон Абраксас фуркнув їй на ліве плече.
— Тепер рушаймо! Вперед, синку!
Лісникові куди дужче хотілося, щоб кошик
разом із старою й вороном провалилися до лиха в землю. Та що з того? Він покірно чалапав уперед.
— Прямо й прямо! — крякав Абраксас.— Та жвавіше, мій ослику, жвавіше! А то дзьобну тебе в м’якеньке місце!
Лісника кидало то в жар, то в холод. Він дибав та й дибав, весь упрілий, висолопивши язик. Спочатку лісник загубив свого зеленого капелюха, потім шкіряну торбу. Рушницю він теж посіяв. А його все ганяли й ганяли по лісі вздовж і впоперек.
— Ліворуч! — командував Абраксас.— За отим ровом праворуч, а далі на гору!
Коли вони нарешті дісталися до хатки, лісник ледве стояв на ногах. Та мала Баба Яга не почувала до нього жалю. Навпаки, вона сказала:
— Чи не хочеш ти, синку, порубати оцей хмиз?
— Порубаю, пов’яжу ще й складу в стос, — промовив лісник.
Гак він і зробив.
Коли лісник скінчив — а затяглася робота допізна,— мала Баба Яга сказала:
— Тепер хоч і додому йди. Не знаю, як і дякувати тобі, синку! Такого люб’язного лісника, як ти, навряд чи ще де знайдеш! Ото зрадіють бабусі, як прийдуть завтра по хмиз! Ти ж бо і їм допоможеш, правда?
Новий лісник кивнув головою і, заточуючись, поплентався додому.
Відтоді, побачивши в лісі якусь бабусю з кошиком хмизу, він обминав її десятою дорогою.
Мала Баба Яга ще не раз згадувала про цю свою витівку.
— Тепер я так завжди робитиму! — призналася вона воронові. — Я допомагатиму добрим людям. А лихим робитиму каверзи. Це мені подобається!
— А навіщо? — спитав Абраксас. — Робити добро можна й без каверз.
— Ах, це нудно! — пирхнула мала Баба Яга.
— А ти звідки знаєш? — спитав Абраксас.
ПАПЕРОВІ КВІТИ
Якось у неділю малій Бабі Язі скортіло полетіти до міста й подивитися базар.
— Чудово! — зрадів Абраксас,— І я з тобою! Тут у лісі, так самотньо, дерев сила, а людей обмаль. А в місті, та ще на базарі, навпаки!
Та летіти на мітлі аж до самого базарного майдану вони не могли. Уявіть собі, який би там переполох зчинився! Чого доброго, ще й поліцію накликали б на свою голову. Тож сховали вони мітлу на околиці міста, в житі, а далі пішли пішки.
Базар уже вирував: господині, наймички, селянки, куховарки товпилися довкола прилавків. Жінки городників вихваляли свою городину, продавці садовини гукали раз у раз: «Купуйте яблука боскоп і груші бера!» Жінки рибалок запрошували до оселедців, ковбасник — до гарячих сардельок, гончар — до глечиків та мисок, розставлених на солом’яній маті.
— Квашена капуста! Квашена капуста! — гукали тут.
— Кавуни, дині! Дині, кавуни! — кричали там.
Та найдужче було чути Якоба Дешевого. Він стояв на верхньому східці фонтану і, стукаючи молоточком по скриньці з крамом, кричав: