— В якому годиннику? — спитали водночас Гюнтер і Ютта.
— Звісно, в тому, що на ратуші.
І Угу коротко пояснив дітям, яка залежність між годинником на ратуші і Привиденям. Потім спроквола, розсудливо додав:
— Спробуйте довідатися, чи днів чотирнадцять Тому ніхто не зупиняв або не переставляв стрілок ратушного годинника. Якщо таке було, то потурбуйтеся, будь ласка, поставити годинник правильно. Оце все, що я можу вам сказати. Бувайте здорові, товариство, і передайте від мене вітання маленькому Привидові, якому я бажаю всього найкращого.
Сказавши це, він розпростав крила, кивнув головою аптекаревим дітям і зник у темряві.
Тільки-но ратушний годинник наступного полудня вибив дванадцяту, як Привиденя стрімголов кинулося крізь підвальне вікно в аптекарів садок, де на нього вже чекали Герберт з братом і сестрою.
— То як? — збуджено вигукнуло воно. — Вдалося вам що-небудь чи ні?
— Не хвилюйтеся, — сказав Герберт, — усе пішло як по писаному.
А Ютта, сяючи, докинула:
— Гадаю, ви будете задоволені. Здається, ми вам допоможемо.
— Та невже?! — Привиденя аж застрибало з радості. — Розповідайте ж! — благало воно нетерпляче. — Розповідайте, будь ласка!
Але Герберт мовив:
— Ходімо краще в альтанку, там нам ніхто не заважатиме. І я ж хочу вам віддати ваші ключі. Спасибі вам за них!
— Будь ласка, будь ласка, добре, що вони вам згодилися!
В альтанці було тісно, але затишно. Усі четверо, наче змовники, скупчилися навколо круглого столика.
— Ну ж бо, розказуйте! Я хочу нарешті знати, як мені бути.
Герберт, його брат і сестра переказали розмову з Угу Шугу.
Тому здається, що лихо, яке спіткало Привиденя, у якийсь загадковий спосіб пов’язане з годинником на ратуші.
— Спершу ми не знали, що ж нам з цього, — вів далі Гюнтер. — Але потім сказали собі: та про годинник можна розпитати годинникаря Ціферля! Ми відразу пішли до нього, і, як ви гадаєте, що з’ясувалося?
— А що? — спитало Привиденя.
— Пан Ціферль розповів нам, — сказала Ютта, — що шістнадцять днів тому він за дорученням бургомістра оглядав ратушний годинник. О сьомій ранку зупинив годинниковий механізм і рівно півдоби щось там робив, аж до сьомої вечора.
— А потім, тобто через півдоби, — поважно казав Герберт далі, — пан Ціферль знов пустив годинника, і стрілки пішли, власне, з того місця, де вони вранці зупинилися. На циферблаті, зрештою, нічого не зміниться, чи то буде сьома година ранку, чи сьома вечора.
— Але в тім-то й річ — тільки на циферблаті, — втрутився Гюнтер. — Насправді ж ратушний годинник почав на півдоби відставати: коли настає північ він вибиває полудень, а надходить полудень — він вибиває північ! У всьому містечку ніхто цього не помітив, адже це нікому не зашкодило, от тільки…
— …мені! — вигукнуло Привиденя, аж тепер збагнувши, що до чого. — Саме тому, що годинник відстає, я останнім часом прокидаюся опівдні, а не опівночі.
Діти закивали головами. Вони не мали сумніву, що причина саме в цьому.
— Отже, ви справді гадаєте, що можете мені допомогти?
— Авжеж, — підтвердив Герберт.
— Саме тому, — пояснив Гюнтер, — сьогодні о сьомій вечора ми з паном Ціферлем піднімемося на ратушну вежу…
— Стрілки годинника, — додала Ютта, — простісінько треба перевести на півдоби вперед, і він ітиме, як раніше.
— Оце й усе? — здивувалося Привиденя.
— Так, оце й усе, — відповіли аптекареві діти. І якщо вже це не допоможе, то вони навіть не знають, що тут взагалі може допомогти.
— Допоможе! — переконано сказала Ютта.
І Гюнтер запевнив:
— Звичайно!
— Ох, діти! — зітхнуло Привиденя, звівши вгору свої білі очі. — Якщо ваші слова справдяться, то кращого й вигадати годі!
Потім воно замріяно розповіло дітям, з якою радістю знов стане нічним привидом, блукатиме собі по замку, — мовляв, більшого щастя воно просто не уявляє.
Захопившись, Привиденя мало не проговорило аж до першої.
Та раптом воно згадало про свій лист до бургомістра.
— Листа ви можете віднести на пошту сьогодні увечері, — сказало воно. — Пощастить нам із годинником чи ні — завтра о цій порі мене вже не буде в містечку, це напевно.
Привиденя вже хотіло було попрощатися й знову майнути до підвалу.
Але Ютта заперечила. Вона наполягала, щоб Привиденя цього разу спало не в підвалі, а в альтанці.
В скрині, що була за лаву, дівчинка зробила Привиденяті з ляльчиних подушок м’якеньку постіль.
— Спіть собі на здоров’я, і нехай вам щастить, коли прокинетесь, — побажала вона йому перед тим, як ударило першу, й віко скрині опустилося над ним.
О сьомій вечора, віднісши на пошту адресованого бургомістрові листа, аптекареві діти разом із годинникарем Ціферлем піднялися на ратушну вежу, і пан Ціферль гайковим ключем перевів стрілки годинника на півдоби вперед.
— Ну, от і все, — мовив він, закінчивши роботу. — Сподіваюся, це йому допоможе.
Аптекарева дружина не могла збагнути, чому сьогодні діти зразу після вечері пішли спати.
Але ця ніч для Герберта і його брата й сестри мала бути аж надто короткою. Вони навели будильники на одинадцяту годину п’ятдесят хвилин і, зморені, поснули.
— Хотіла б я знати, що це з нашими дітьми, — стурбовано мовила до аптекаря його дружина. — Чи не похворіли? Відколи живуть, вони досі лише двічі лягали спати з власного бажання. Та й то лише тому, що були хворі: першого разу — на свинку, а другого — на скарлатину. Сподіваюся, тепер у них не кір і не вітряна віспа.
Герберт з Гюнтером спали так міцно, що не почули, як продзеленчав будильник. На щастя, прокинулась Ютта й насилу розбудила братів.
— Гюнтере, Герберте, швидше, вставайте, вже пора! Ось-ось виб’є дванадцяту!
З вікна дітям було видно альтанку. Надворі стояла темрява. Місяць сховався за важкими хмарами.
На щастя, поблизу, біля паркану, висів старий вуличний ліхтар і кидав на альтанку тьмяне світло.
— Вже ж ми недарма чекаємо, — невпевнено промовив Гюнтер.
— Звичайно, що недарма, — так само невпевнено сказав Герберт.
Тільки Ютта твердо вірила, що все скінчиться добре.
Вона була спокійна і впевнена, аж поки задзвонив годинник на ратуші. Серце в дівчинки закалатало. Затамувавши подих, вона лічила удари.
Перші чотири дзвінкіші, решта вісім — приглушені…
Північ! Боячись поворухнутись, діти пильно дивилися на альтанку.
Аж ось двері альтанки прочинилися, і зсередини виринула якась постать. Дрібненька й чорна, вона мала білі очі, що світилися в непроглядній темряві, наче два місяці завбільшки з п’ятаки.
— Це він! — вигукнула Ютта, захлинаючись від радості. — Це він!
Привиденя прилетіло до них під вікно. У лівій руці воно тримало в’язку ключів, а правою махало дітям.
— Спасибі вам, любі діти, велике спасибі! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий! І це ж ви мені допомогли. Коли б я мав скарб, то подарував би його вам. Але все, чим я можу вам віддячити, — це мої добрі побажання. І я вам бажаю хоч раз у житті бути такими щасливими, як я сьогодні.
— Ти дуже милий, — промовила Ютта, і обидва хлопці не здивувалися, що вона звернулася до малого на «ти».
Та й Привиденяті це не здалося дивним.
— Ви ж не будете на мене гніватись, якщо тепер я розпрощаюся з вами? — сказало воно, — Мене так тягне назад до Ойленштайна! Не можу дочекатися, коли вже опинюся вдома!
— Зрозуміло, — мовив Гюнтер.
А Герберт додав:
— Не гайся, маленький Привиде! Ми розуміємо тебе.
І ось Привиденя полинуло додому: над дахами сонного містечка до ратуші, від ратуші понад Зеленим базаром до верхньої брами і від верхньої брами до замку.