— Бувайте здорові, ойленбержці! Останні два тижні у вас через мене було стільки прикрощів, але тепер нарешті я дам вам спокій, а це найголовніше. Мені принаймні більше ніколи й на думку не спаде потикатися в містечко. Віднині я буду собі там, де мені й належить бути. З мого замку мене більше ніщо не виманить, навіть моя власна цікавість.
Тричі облетіло Привиденя мури Ойленштайна, тричі — замкову вежу і тричі — сам замок з рицарською залою. Ніде нічого не змінилося, хоча йому здавалось, ніби воно не було тут віки вічні.
«Може, од відати генерала? — подумало Привиденя. — Та ні, нехай почекає до якоїсь дощової ночі. Сьогодні в мене куди важливіші справи…»
Угу Шугу сидів на гілляці дуплистого дуба.
Він зовсім не здивувався, коли зненацька підлетіло Привиденя і мовчки примостилося обіч нього.
— Можна, пане Шугу?
— Дуже радий вас бачити.
Якийсь час друзі мовчки сиділи поруч.
— Отже, вам допомогли? — нарешті озвався Угу.
— Допомогли, як бачите, — сказало Привиденя. — Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.
— Будь ласка, будь ласка, любий мій! — Угу настовбурчив пір’я, — Між нами кажучи, я зробив це задля себе.
— Задля себе?
— Атож, задля себе! — сказав Угу.і для переконливості кивнув головою. — Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!
— Як ви так хочете, — погодилося Привиденя.
І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами, — про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.
З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць — великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.
Один сріблястий промінь упав на Привиденя.
І Привиденяті стало невимовно гарно, — дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.
І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!
— Я білий! — здивовано й радісно вигукнув малий, — Я білий, білий, білий!
— Чого ви так дивуєтеся? — засміявся Угу Шугу, — Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.
Але малому Привиденяті було невимовно радісно.
Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.
Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.
Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.
Не могло натішитися з того, що знов стало біле.
Ніжно-біле.
Біліше за хмарку снігової пороші.
ВОДЯНИЧОК
Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:
— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.
— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник. — Справжній маленький хлопчик?
— Авжеж, справжній маленький Водяничок, — сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.
Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни, були вимащені не білою глиною, а мулом — адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посипана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?
Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.
— Подобається він тобі? — спитала Водяничка.
Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.
— Хлопчик дуже вже маленький, — відповів Водяник. — А так він мені подобається.
Батько нахилився над колискою й почав лічити:
— Один, два, три, чотири, п’ять…
— Що це ти лічиш?
— Та це я — чи в нього всі пальчики, — стиха мовив Водяник. — Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!
— Обережно! — застерегла дружина, — Що ти там знову робиш?
— Не заважай, — відповів Водяник. — Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.
Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.
— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос. — Ти бачиш? Бачиш сама?
— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.
— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник. — Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!
І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:
— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!
Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.
— Як ти гадаєш, — сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!
Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.
Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничник і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничник мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.
— Ласкаво просимо! — зустрів гостей Водяничків батько. — Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.
— Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? — спитав Водяник з гірського джерела.
— Ні, — заперечив господар, — спершу частування. Головне — наприкінці!
Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничник, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничник з білою бородою сів на почесному місці.
Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників…