Якось, коли він лежав у мулі і дивився вгору, на людей, там раптом де не взялося щось чорне й неоковирне. Досі малий нічого такого ще не бачив. Воно повільно пропливло над ним, наче величезна рибина, тільки без плавців і хвоста. Водяничок не міг збагнути, як воно посувалося вперед. «Треба роздивитись його зблизька!» — подумав малий.
Водяничок поплив до берега і виринув з води. Він побачив, що те дивовижне щось схоже на ночви, в яких сидів чоловік. А чоловік той був мірошник. У кожній руці він тримав по палиці і спритно правив ночвами, які пливли по воді.
І тоді Водяничок згадав, що він такі ночви вже десь бачив. Ну звісно ж! Ночви ті завжди стояли в очереті біля берега. Водяничок думав, що то ночви для прання. А тепер він знав, що в цих ночвах можна плавати! Однак пливли вони тільки вперед! Водяничок уважно стежив, як мірошник загрібав воду двома довгими палицями. «Це треба запам’ятати!» — подумав Водяничок. Він-бо хотів, як тільки випаде нагода, і собі так покататися.
Другого дня, опівдні, коли всі люди розійшлися обідати, Водяничок вирішив спробувати щастя.
Ночви стояли там, де й завжди, — в очереті коло берега. Вони були прив’язані до дерев’яного кілка, але то дарма. Малий, правда, не розв’язав мотузяного вузла, зате він дуже легко висмикнув з м’якої землі кілок, взяв його разом з мотузком під пахву і вліз у ночви.
А де ж дерев’яні палиці, якими гріб мірошник? їх ніде не було. Напевне, мірошник забрав їх із собою. Казна-що! Як же перепливти в ночвах ставок без палиць?
Водяничок трохи подумав. Потім узяв дерев’яний кілок і спробував гребти ним. Але з цього нічого не вийшло. Тоді малий умостився на задку ночов і почав відштовхуватися кілком від берега. Ночви ледве просувалися крізь гомінкий, тріскучий Очерет. Нарешті Водяничок виплив на чистоводдя. Але тут уже не міг дістати кілком дна: ставок поглибшав, а кілок був занадто короткий.
«Отакої! — сердито подумав Водяничок. — Що мені з цих ночов, коли я не зможу в них плавати? Піду-но знайду на березі довшу палицю!».
Він уже хотів був стрибнути у воду і пливти до берега, як раптом помітив, що ночви зовсім не стоять на місці. Легенький вітерець, що повівав з берега, поволі підганяв уперед. Це, звичайно, дуже втішило Водяничка. Він побіг на передок ночов і перехилився через край. «Цікаво, який здається ставок згори, — подумав Водяничок. — Чи побачу я внизу старого Ципрінуса? Або нашу хату?»
Та хоч як він придивлявся, а бачив тільки блакитне небо, що відбивалось у воді, край дерев’яних ночов і над ними — голову якогось малого водяничка.
— Бе-е-е! — перекривив його Водяничок і показав язика. А той собі бекнув і показав язика йому. Водяничок уявив собі, нібито це його братик. Бо насправді ж братика в нього не було. Весела зайшла гра! Вже тільки заради неї варто було прокататися в цих дерев’яних ночвах…
— Гей, ти, шибенику! — почулося раптом з берега. — Негайно повертайся назад! Хто дозволив тобі кататися на човні?
«Мірошник! — промайнула у Водяничка думка. — Мерщій у воду!» — і він сторч головою шубовснув із човна в ставок, аж човен, гойднувшись, зачерпнув води.
А Водяничок з переляку шугнув на самісіньке дно ставка і принишк там.
Та потім йому стало соромно. Він подумав: «Як же тепер мірошник дістане свої ночви? Може, вигляну, що там діється? На хвилиночку вистромлю носа, так, щоб мірошник не помітив…»
Водяничок приплив до прибережних кущів і, сховавшись там, вистромив з води голову. Він побачив, що мірошник стоїть на березі, розмахує руками і лементує що є сили:
— Рятуйте! Якесь хлоп’я впало у воду! Рятуйте! Рятуйте!
На його крик збіглися мельничуки.
— Принесіть жердини! — ледве зводячи дух, кричав мірошник. — Хлоп’я впало у воду! Випало з човна! Та жвавіш, бо захлинеться!
Один побіг до млина, інші кинулись у воду і притягли дерев’яні ночви до берега. Коли перший приніс жердини, усі четверо посідали в ночви і випливли насеред ставка.
Мельничуки водили по дну жердинами. Блідий мірошник сидів у човні, витираючи з лоба холодний піт.
— О Боже, Боже! — стогнав він. — Хлоп’я впало у воду на моїх очах! Ой лишенько, лишенько!
— Та що ж то за хлопчина? — питали мельничуки.
— Не знаю! — сказав мірошник. — Це скоїлось так швидко! Він був у червоній шапочці й жовтих чобітках, якщо мені не зраджує пам’ять! Але чого це ми розбалакалися! Шукайте! Шукайте!
«Еге, шукайте мене! — зловтішно думав Водяничок. — Шукайте на здоров’я! Це вам за те, що мірошник нікому не дозволяє-кататись у своїх ночвах».
З нижчого краю ставка була невеличка гребля з заставками, збитими з товстих колод. Коли мірошник крутив залізний коловорот, ті заставки поволі піднімались догори. Коли він крутив корбу на другий бік, вони так само поволі опускалися.
— Мірошник пропускає попід заставками саме стільки води, скільки потрібно для млина, — пояснив Водяничкові батько. — Ця гребля має для нас неабияке значення. Якби не вона, то ми б давно вже опинилися на мілині.
Короп Ципрінус боявся навіть підпливати до греблі.
— Там небезпечно! — щиро признався він. — Як підхопить вода, що біжить під ті заставки, ти пропав! Вона затягне у свій вир, хочеш ти цього чи ні!
— Та ні! — заперечив якось Водяничок. Якщо схитрувати, нічого не трапиться! Можу з тобою закластися. Нехай мене потягне за водою!
— Схаменися! — злякано вигукнув Ципрінус. — Ти збожеволів! Нехай потягне за водою?!
— Гадаєш, я боягуз? — крикнув Водяничок. — Увага! Рушаю!
І тут, перелякавши в смерть свого друга, Водяничок поплив просто до заставок! Вони були підняті до половини. Коли хлопчик відчув, що течія підхопила його, він спокійно поплив за водою.
У хороброго Ципрінуса плавці з ляку стали сторч.
— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ти збожеволів, хлопче!
У відчаї поплив він услід за Водяничком — ще трішечки, і його теж затягла б течія. На щастя, йому вдалося вчасно зупинитися.
Ципрінус усе голосив, пускаючи бульбашки:
— Бідолашне дитя! Отак через пустощі й загине! Здається, він, сердешний, сам не знає, чого накоїв!
Але Водяничок усе чудово знав. На відміну від. Ципрінуса, він вивчив ставок не тільки зсередини. Хіба він не обнишпорив усі його береги?
Малий знав, що по той бік заставок починається похилий дерев’яний жолоб. Вирвавшись з-під заставок, вода рине далі тим жолобом і падає просто в млин, зникаючи за дерев’яною перегородкою. Про те, що чекає на нього там, у глибині млина, Водяничок, звичайно, не здогадувався. Але він і гадки не мав випливти поза заставки…
Він лише хотів трішки налякати свого друга Ципрінуса. Він думав: «Тільки-но я підпливу до заставок, то відразу схоплюся за них руками. А тоді спокійно вилізу нагору, вискочу на берег і тільки сміятимусь собі. Не такий я дурний, щоб випливати поза заставки. Це ж дуже небезпечно!»
Он як воно було. Добрий Ципрінус аж нетямився, так боявся за Водяничка, а той просто жартував собі з ним.
Все швидше й швидше бігла вода, і що прудкіш Водяничок плив до піднятих заставок, то більше йому все це подобалось. Вода вже мчала, як дужий вітер. Вона шарпала його за курточку й червоний ковпачок, за зелений чубик.
Увага, увага, не прогавити заставок… Ось вони!
Водяничок підняв руки і схопився за верхню колоду. Він навіть уже був подумав: «Готово!»
Але дарма!
Колода була така слизька, мов намилена, від жабуриння, що вкривало її зеленою плів кою.
Водяничок не міг утриматися. Він зірвався вниз. Ногами вперед, на спині, прослизнув він попід заставками в дерев’яний жолоб.
«Затриматися! — думав він. — Затриматись!»
Але як? І жолоб теж був слизький від водоростей. «Ох, чому я не послухався Ципрінуса?» — подумав Водяничок, але було вже пізно.