— Не деріть, будь ласка, носа! — Не дуже вже ви й високі!
Та олені зовсім не ображались на мишей, а тільки підіймали по черзі то ліве, то праве заяче вухо і думали: «Карнавал є карнавал».
Коли на небо виплив місяць, мала Баба Яга сказала:
— Нам треба вже кінчати карнавал. Але перед цим я ще почастую вас святковою вечерею.
І вона знов заходилася чаклувати: козулям і оленям вичаклувала цілу копицю сіна, білочкам дістався повний кошик горішків, мишам — мішок вівса, а кроликам і зайцям — по головці капусти. Перед вечерею мала Баба Яга сказала кілька чаклунських слів, і всі звірі стали такими, як були насправді. Всі, крім лисиці, звичайно. Вона так і зосталася з качиним дзьобом.
— Потерпи трохи, — сказала їй мала Баба Яга. — Поки всі повечеряють! А чому, сама знаєш.
Хоч-не-хоч, а довелося лисиці чекати, і вже як зникла у нірці остання миша, мала Баба Яга звільнила облудницю від качиного дзьоба. І повернула їй хижий лисячий писок. Тієї ж миті перед лисицею де не взялася ковбаса. Лисиця так і кинулася на поживу.
— Смачненька ковбаса? — лукаво спитала мала Баба Яга.
Але лисиця так припала до ковбаси, що нічого не відповіла, — а це, як добре зважити, теж була відповідь.
Сонце проганяло зиму далі й далі. Сніг почорнів і щез, крига скресла. Вже зацвіли проліски по всіх куточках лісу. Заквітчались сріблястими котиками верби, набубнявіли бруньки на березах і ліщині.
Не диво, що в усіх людей, яких мала Баба Яга стрічала цими днями, обличчя були веселі. Усі раділи весні й думали: «Як добре, що зима нарешті минула! Чимало клопоту вона нам завдала!»
Одного разу мала Баба Яга гуляла полями, Якась жінка сиділа на межі й так сумно дивилася поперед себе, що в малої Баби Яги стиснулося серце.
— Чого ти зажурилася? — співчутливо спитала вона жінку. — Поглянь, яка гарна днина! Ти, певно, й не помітила, що прийшла весна!
— Весна? — гірко перепитала жінка. — Ах, весна, твоя правда. Але яка мені радість! Весна, зима, — мені однаково. Ті самі прикрощі, той самий клопіт. Краще померти і в землі лежати.
— Отакої! — вигукнула мала Баба Яга. — Ну, хто в твоєму віці про смерть думає? Розкажи краще, що тебе гнітить, а тоді подивимося, чи зможу я чимось тобі зарадити.
— Нічим ти мені не зарадиш, — зітхнула жінка. — Але розповім про своє лихо. В усьому винен мій чоловік, гонтар. Звичайно, гонтарі не збивають багатства. Але їхньої платні цілком вистачає, щоб завше мати шматок хліба. Та якби ж мій чоловік ті гроші додому приносив! Все, що він удень заробить, увечері протринькає, граючи з приятелями в кеглі. А дітям і мені доводиться жити надголодь. Хіба тут не побажаєш собі смерті?
— А ти не пробувала його умовляти? — спитала мала Баба Яга.
— Ще й не раз, — відповіла жінка, — Камінь, і той уже почув би мої слова. А чоловік їх не чує. Дарма й говорити.
— Коли слова не допомагають, то треба шукати якоїсь іншої ради! — сказала мала Баба Яга. — Принеси-но мені завтра вранці кілька волосин із його чуба. А далі видно буде.
Наступного ранку жінка принесла невеличке пасемце волосся. Мала Баба Яга таємниче сказала їй:
— А тепер іди додому і не край собі серця. Чоловікові твоєму відпаде охота грати в кеглі. Не мине й тижня, як я його вилікую.
Жінка пішла додому, нічого не зрозумівши. А мала Баба Яга добре знала, що їй слід робити. Вона закопала те пасемце волосся на перехресті двох шляхів, бурмочучи якісь чаклунські замовляння. Тоді поставила нігтем чаклунський знак на піску, де було зарите волосся, і, підморгнувши воронові, сказала:
— От і все. Тепер нехай той гонтар начувається.
Того вечора гонтар, як звичайно, пішов собі грати в кеглі. Вихилив з приятелем кілька кухлів пива й спитав:
— Почнемо?
— Авжеж, авжеж! — загукали всі.
— Хто перший кидає?
— Той, хто запитав.
— Гаразд, — погодився гонтар і взяв дерев’яну кулю, — тоді я кину усі дев’ять куль підряд. Пильнуйте, як падатимуть кеглі. — Він добре розмахнувся й кинув кулю.
Куля з гуркотом покотилася дерев’яною доріжкою, влучила в найбільшу кеглю і розтрощила її — бахнуло так, наче з гармати гримнули. Але тоді покотилася ще й далі і — трах! — пробила дірку в дощаній стіні.
— Схаменися, гонтарю! — загукали приятелі. — Що це ти робиш? Хочеш рознести на цурки доріжку?
— Дива, та й годі! — буркнув гонтар. — Якась куля дивна. Другим разом візьму іншу.
Та й за другим разом, коли, настала гонтарева черга кидати, йому ще більш не пощастило, хоча й вибрав він найменшу кулю. Дві кеглі вщент розбив: у хлопця, що допомагав гравцям, лиш трісочки просвистіли понад вухами, а в стіні знову з’явилася дірка.