Але малому Привиденяті було невимовно радісно.
Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.
Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.
Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.
Не могло натішитися з того, що знов стало біле.
Ніжно-біле.
Біліше за хмарку снігової пороші.
ВОДЯНИЧОК
Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:
— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.
— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник. — Справжній маленький хлопчик?
— Авжеж, справжній маленький Водяничок, — сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.
Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни, були вимащені не білою глиною, а мулом — адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посипана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?
Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.
— Подобається він тобі? — спитала Водяничка.
Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.
— Хлопчик дуже вже маленький, — відповів Водяник. — А так він мені подобається.
Батько нахилився над колискою й почав лічити:
— Один, два, три, чотири, п’ять…
— Що це ти лічиш?
— Та це я — чи в нього всі пальчики, — стиха мовив Водяник. — Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!
— Обережно! — застерегла дружина, — Що ти там знову робиш?
— Не заважай, — відповів Водяник. — Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.
Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.
— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос. — Ти бачиш? Бачиш сама?
— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.
— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник. — Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!
І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:
— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!
Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.
— Як ти гадаєш, — сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!
Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.
Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничник і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничник мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.