— Гм! — булькнув він, уважно все вислухавши, — Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!
— Справді? — полегшено вигукнув Водяник. — Це було б чудово!
— Слухай! — трохи ображено мовив Ципрінус. — Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти…
— Та ні, ні! Звичайно, ні! — підхопив Водяник. — Це для мене буде радість.
— От і добре! — перебив Ципрінус, — Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.
І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.
— Подобається тобі? — запитав трохи згодом Ципрінус.
— Ой, дуже! — захоплено вигукнув Водяничок. — Покатаєш мене ще коли-небудь!
— Звичайно, покатаю, — сказав короп.
Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-навсього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа — у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору — одне слово, всюди.
Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:
— Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.
А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім’я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.
Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.
Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка. — Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?
«Ти гидка! Я тебе боюся!» — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:
— То тебе звати Мінога?
— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога, — Признайся!
— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок. — Чого це раптом?
— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!
— З мене досить двох, — сказав Водяничок. — Більше мені й не треба!
— Коли б же так і було! — мовила Мінога. — Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!
— Ні, я поспішаю, — квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!
— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога. — Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!
Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно…
Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.
Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»
І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.
«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»
— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…
— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. — Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?
— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок. — Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!