— Міногою? — здивувався батько.
Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.
— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.
А дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.
Якось уранці батько сказав йому:
— Ходімо, синку, попливемо до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.
Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнав.
— Чого це ти? — спитав батько.
Водяничок тер кулачками очі.
— Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? — спитав він.
— Коли сонце світить, то завжди ясно, — відповів Водяник, — Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так…
І він показав Водяничкові, як треба це зробити.
Вони виринули вдруге.
Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.
— Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! — гукнув він.
— Це не рибинки, — відповів батько. — Це дві бабки.
— Але ж вони плавають! — сказав Водяничок.
— Ні, — мовив батько. — Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.
— Головне — тут вода зовсім інша! — з виглядом знавця сказав Водяничок, — Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і тепліша, й прозоріша…
— Це зовсім не вода! — усміхнувся батько.
— А що ж? — спантеличено спитав хлопчик.
— Повітря, — сказав батько.
— Повітря? — перепитав Водяничок. — А що воно таке?
— Це те, в чому не можна плавати, — пояснив батько.
Водяник заходився протоптувати до берега стежку крізь очеретяні зарості, і син ішов за ним слідом. Коли проминули очерет, Водяничок широко розплющив очі. Він уперше побачив зелену луку, уперше побачив квіти й дерева. І вперше відчув, як-то воно, коли пахне вітер і розкуйовдить на голові волосся…
Все тут було не так, як у них у ставку. Все було нове і незвичайне. Водяничок про все розпитував у батька, а той, як міг, пояснював йому.
Раптом хлопчик простягнув руку.
— Водяник! — закричав він радісно. — Але який височенний!
— Де? — перепитав батько і примружився, щоб краще бачити.
— Он там! — сказав малий. Він показав на високу постать, що піднімалася на пагорб. — Ви бачите його, татусю?
— Бачу, — мовив батько. — Але це не водяник.
— Та їх багато! — закричав хлопчик. — Це, мабуть, сім’я! Он вони один за одним спускаються з горбка. Я гукну їх сюди…
— Ні-ні, не треба! — спинив його батько. — Це люди! Не треба, щоб нас побачили! Сховаймося лиш в очерет!..
І обидва залізли в очеретяні зарості.
Люди — чоловік, жінка і двоє хлопчиків — пройшли зовсім близенько, але не помітили ні великого Водяника, ні малого.
А ті з своєї схованки могли їх добре роздивитися. І знову Водяничкові було видно, що люди такі великі і що волосся у них не зелене.
— І перетинок між пальцями в них теж немає, — прошепотів батько. — Деякі з них, правда, вміють плавати, але дуже повільно. А якщо пірнуть у воду, то їм доводиться негайно й виринати.
— Дивина, — замислено сказав Водяничок. — А чому це так?
— Бо вони всього-на-всього люди, — сказав батько. — У воді вони жити не можуть.
Водяничкові стало шкода людей, і він подумав:
«Як добре, що я не людина, а водяник!»
Відтоді Водяник, виходячи на берег, завжди брав із собою сина. І коли малий трохи призвичаївся, батько дозволив йому виходити й самому.
— Тільки далеко не забігай! — наказували йому дома. — А головне — стережися людей.
І Водяничок обіцяв стерегтися.
На березі росла стара плакуча верба. Вона низько схилилася над ставком, а її гілки майже торкались води. Тому Водяничкові було неважко видертися на неї.
«Тут у мене буде непогана схованка, — подумав він. — Крізь гілки добре видно по один бік млин, по другий — дахи людського села. А мене ніхто тут не побачить. А як і побачить — дарма. Я просто шубовсну в ставок — і квит!»