Але хлопці, на жаль, не мали ніякої охоти їсти смажених водяних жуків з солоними личинками коників. Не схотіли вони навіть тушкованої жаб’ячої ікри, що її назбирала Водяничкова мама торік навесні й законсервувала. Не пощастило Водяничкові також із салатами й стравами з водоростей. Взагалі, хоч би що він друзям пропонував, вони ні до чого навіть не доторкнулися.
І Водяничок, нарешті, вгамувався: він перестав носити хлопцям їстівне. Зате подарував їм найкращі черепашки й равликові хатки, які тільки міг знайти. Інколи він приносив їм блискучі камінці, які дуже рідко де знайдеш. Таким подарункам хлопці дуже раділи. Радів і Водяничок, що й він знайшов-таки, чим обдарувати друзів.
Коли всі четверо сходилися, то час для них завжди минав дуже швидко. То вони кидали на воду плескаті камінці й дивилися, чий камінець дужче підскакує. То гралися в піжмурки, ховаючись у кущах понад берегом. А то вирізували з очерету сопілки й змагалися, хто довше про-свистить без перепочинку.
Хлопці показали Водяничкові, як стояти на голові, котитися клубком і перекидатись через голову, і Водяничок усе точнісінько повторював.
Самі ж вони охоче дивилися, як Водяничок з’їжджає дерев’яним жолобом. Він пояснив їм, що тут немає нічого страшного, нехай самі хоч раз спробують. Але хлопці відповіли, що в них так не вийде, бо вони, на жаль, усього тільки люди. Людина, звісно, загине, як потрапить у млинове колесо. А втім, на таку забавку приємно просто подивитися.
Ні, вони ніколи не нудьгували разом, Водяничок із своїми трьома друзями. Але найдужче подобалося йому сидіти з хлопцями біля багаття, пекти в попелі картоплю і, звичайно, ласувати «печеними камінцями».
Якось він зустрів своїх друзів словами:
— Чи не розпалили б ви картопляний вогонь? Сухий очерет є, я назбирав цілу купу. Треба взяти вашу блискавку з коробочки, потримати її біля очерету — і він займеться.
— Як ти сказав? — спитали хлопчики. — Блискавка з коробочки?
— Та блискавка ж! — вигукнув Водяничок. — Я ж знаю! У вас є така коробочка з тоненькими паличками. Якщо вийняти з коробочки паличку і зробити чирк! — паличка займеться від блискавки з коробочки.
— А, ти он про що — про сірники! — сказали хлопці.
І один з них швидко сягнув рукою до кишені.
— Звичайно, — сказав Водяничок, глянувши на сірникову коробку, яку той підставив йому мало не під ніс. — Інколи ви, люди, не все відразу розумієте.
Хлопець хотів був запалити сірника, але другий зупинив його:
— Зажди-но! А що, як це зробить наш Водяничок? — І звернувся до малого: — Чи не хочеш ти сам викликати блискавку з коробочки?
— Справді! — загукали хлопці. — Справді, нехай Водяничок сам це зробить!
Водяничок узяв коробочку й вийняв з неї сірника. Потім нерішуче приклав його до коробки.
— А я не спалю собі пальців? — спитав він про всяк випадок.
— Ні, ні! — заспокоїли його хлопці. — Як припече — викинь його, і квит! Нічого поганого не буде.
І Водяничок тернув сірником. Та все-таки він трішечки побоювався й тернув так квапливо, що сірник погас.
— Візьмеш ще одного, — сказали хлопці. — Тільки не квапся.
Цього разу Водяничкові пощастило його запалити. Він гордо встромив запалений сірник під купу очерету. Багаття затріскотіло, полум’я шугнуло вгору.
— Непогано, як для початку, — похвалили хлопці.
А той, чиї були сірники, сказав Водяничкові:
— Як хочеш, візьми цю коробочку собі. Я її тобі дарую.
— І сірники теж?
— Звичайно, — відповів хлопець, — Як же ти без них добудеш блискавку?
Водяничок від щастя мало не кинувся йому на шию. Він радісно підкинув коробку в повітря, піймав її, знов підкинув і знов піймав. Він підкидав її, а сам захоплено плескав у долоні.
Але раптом він засунув коробку в кишеню курточки, повернувся й побіг до ставка.
— Гей, що це з тобою? — здивовано гукали хлопці йому навздогін.
Та Водяничок їх уже не чув. Він разом із своєю коробочкою вже пірнув у воду.
Поки хлопці сиділи на березі коло багаття, пекли картоплю і марно сушили собі голови, гадаючи, що ж скоїлося з Водяничком, той плавав у ставку на глибині, шукаючи коропа Ципрінуса.
Останнім часом Ципрінус був завжди трохи роздратований. Він ображався на Водяничка за те, що той бавився з людськими дітьми. «Не знайся ти з людьми! — бурчав він на малого ще зовсім недавно. — Вони приходять сюди купатися і піднімають з дна такі хмари мулу, що хати власної не знайдеш, або закидають у воду свої препогані вудки і ждуть, щоб хтось із нас клюнув, а потім їдять нас із олією й цибулею, — так мені казали. Ой, не водись з людьми! Водяникові нема чого з ними знатися! Я не розумію, як ти можеш про це забувати! Не збагну!»