«От здивується Ципрінус, коли я покажу йому, що мені подарували хлопці!» — думав Водяничок. Він уявив собі, як захоплюватиметься Ципрінус тими маленькими блискавками з коробки! І тоді старий зрозуміє, що це не так уже й погано — дружити з людьми.
Після довгих розшуків Водяничок, нарешті, знайшов старого коропа. Малий дістав з кишені коробку.
— Вгадай, що тут усередині, — сказав він.
— Гм, — промовив Ципрінус. — Звідки мені знати, що там у тебе в коробці. Може, черв’яки?
— Блискавки, — сказав Водяничок.
— Блискавки? В такій малесенькій коробочці? — Ципрінус похитав головою. — Ти глузуєш з мене?
— Зовсім ні! — заперечив Водяничок. — У коробочці справді блискавки. Зараз побачиш.
Ципрінус недовірливо дивився, як Водяничок дістає з коробки сірника. Усе це здалося йому непевним. Він про всяк випадок відплив трохи вбік.
— Зараз я скажу: «Фокус-покус», — поважно пояснив Водяничок, — і побачиш, що буде далі. Отже, увага!.. Фокус… покус…
При слові «покус» він тернув сірником об коробку. Але, на його прикрий подив, нічого не вийшло! Не було ні блискавки, ні тим паче вогню.
— Ну, коли це все, — мовив Ципрінус і підплив ближче, — коли це все, то мушу сказати, що ти неабияк мене розчарував.
— За першим разом у мене ніколи не виходить, — спокійно пояснив Водяничок. — От за другим, будь певен, що вийде.
Але даремно він хвалився. Сірники не займалися ні за другим, ні за третім, ні за четвертим разом.
— Якщо ти називаєш це блискавками, — зневажливо кинув Ципрінус, — то назви мене зеленою жабою! Ге-ге, все це нісенітниця! Знайди когось дурнішого! — І він глузливо пустив бульбашки.
«Не збагну, в чому справа… чому ж у мене більше не виходить?» — пригнічено думав Водяничок. І він розповів Ципрінусові, як чудово це в нього виходило там, нагорі, при сільських хлопцях.
— А, он воно що! То ти в людей роздобув свою коробку, — сказав Ципрінус. — Ну, тоді мене нічого не дивує! Вони тебе просто обдурили, та й усе. Я тобі сто, тисячу разів повторював: стережись людей! Але ж ти не слухаєшся! Тобі хочеться бути посміховиськом. Якби оце я був на твоєму місці, я б знав, що робити!
— І що ж би ти зробив?
— Я поплив би нагору і жбурнув їм коробку під ноги. І сказав би: чхати я хотів на вас усіх!
— Такого я не скажу, — відповів Водяничок. — Я поговорю з ними дуже спокійно. Навряд щоб вони хотіли мене піддурити!
— Піддурити тебе? — перепитали хлопці, коли Водяничок у двох словах розповів їм про-свою невдачу. — Ні, ніхто не хотів тебе дурити. Повір нам. Але не сподівайся, щоб сірники горіли у воді! Мокрі сірники не горять. Тут нічого не зробиш.
— То їх можна викинути?
— Викинь. Завтра ми тобі ще принесемо.
— Я ж зрозумів, що Ципрінус хотів посварити мене з вами, — сказав Водяничок. — Але ж він не знає., вас! — І висипав мокрі сірники у вогонь.
Та коли-він намірився викинути й коробку, найстарший хлопець сказав:
— Ні, коробку не викидай! Мені спало на думку таке: ми назбираємо в неї черв’яків, і ти подаруєш її Ципрінусу від нас. Може, тоді він не думатиме про нас так погано.
Дні минали, і рік теж минав. З дерева уже опало листя, часто йшов дощ. Водяничкові друзі все рідше приходили до ставка. І були вони тепер у довгих панчохах і плащах. Часто Водяничок чекав на них даремно. Якось уранці, після багатьох похмурих днів, засяяло сонце. Водяничок відразу це помітив, виглянувши у вікно. Вода у ставку знов стала ясна й прозора, чого давно вже не було.
«Сьогодні мої друзі неодмінно прийдуть!» — подумав Водяничок. І дуже зрадів, що знову їх побачить.
Він не знав, що сталося з ставком цієї ночі. Не сподіваючись лиха, він одягся, поснідав і зібрався пливти на берег. Він хотів, як завжди, сісти в гіллі старої верби і згори виглядати друзів. А як побачить хлопців на дорозі, то помахає їм рукою.
Підпливаючи до поверхні ставка, Водяничок ні про що особливе й не думав. Та раптом він стукнувся носом об щось тверде й холодне. Він не зміг вистромити голову з води.
«Дивина! — подумав малий, — Я стукаюсь об щось таке, що можна відчути, але не можна побачити! Що б це могло бути? Та нехай, я випливу десь-інде».
Але хоч куди він кидався, нічого не виходило. Весь ставок був ніби вкритий склом. І Водяничкові довелося визнати, що він зовсім безпорадний. Замислено поплив він додому.