Василь Сухомлинський
Вогнегривий коник
Упорядкування і передмова Ольги Сухомлинської
Художнє оформлення Є. В. Запорожець
Свіжий вітер казки
Жив на світі Учитель. Його звали Василь Олександрович Сухомлинський. Він був середнього зросту, худорлявий; каштанове волосся відкривало високе чоло. Але головними на його обличчі були очі — карі, променисті, то лагідні, замріяні, то вимогливі, запитальні, а то й усміхнені, жартівливі.
Усе своє життя з 17 років Василь Олександрович працював у школі. Учитель за покликанням душі, він учив маленьких і великих школярів грамоти, математики, літератури, історії. Але більш за все він хотів навчити дітей думати, відчувати, радіти й сумувати не лише своїми власними радощами й печалями, а й татовими і маминими, дідусевими й бабусиними, братовими й товаришевими, зайчика і синички, верби і тополі, місяця й вітру, всієї нашої землі.
Для цього Учитель сам писав казки й розповідав дітям, їхнім батькам, учителям. Він написав багато, більше 1500, казок, оповідань, притч, замальовок з життя дітей. У них Учитель розкрив широкий, різноманітний, різнобарвний світ, що оточує кожну дитину, охоплює все наше життя. Він хотів, щоб цей світ увійшов у душу маленької дитини, проріс чуйністю, добротою, дбайливістю, відповідальністю і людяністю.
Учитель не лише сам писав казки і розповідав їх дітям, часто серед природи, у зеленому класі, який він називав Школою під Голубим, Небом або Школою Радості, а й учив дітей самих складати казки, пробуджував у них думку і слово. «Казка, — любив повторювати він, — це, образно кажучи, свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови.»
От зараз і ви, маленькі читачі, доторкнетесь до думки і слова Василя Олександровича, до його веселкового казкового світу, який він так хотів перенести у ваші душі і серця.
Хочеться, щоб він пробудив у вас бажання зробити щось хороше, приємне всім, кого ви любите, знаєте, а також незнайомим і всім-всім-всім.
Ольга Сухомлинська
Що таке Школа під Голубим Небом?
Теплий літній вечір. На голубому небі спалахує перша зірочка. Щодня до мене приходять діти. Дошкільники, першокласники, другокласники… Ми сідаємо під столітнім дубом. Замовкає село, засинає степ, із саду долинають таємничі звуки, спить озеро. Увесь світ навколо нас спить, лише зірочка в небі мерехтить та цвіркун співає.
Це і є наша Школа під Голубим Небом. Діти приходять у світ казки. У ці прекрасні літні вечори ми стаємо поетами — складаємо казки. Все, що ми бачимо, здається нам у ці дивовижні години казкою.
Школа під Голубим Небом — це джерело живої думки й слова, до якого я щодня приводжу вас, щоб ви стали людьми великої душі, розумними й сердечними, мудрими мислителями.
Тридцять п’ять років я торкаюсь словом до вашої душі. Десятиріччя праці — нелегкої, але радісної — переконали мене: казка, творчість — це найтонший і найніжніший дотик. Казка — дитинство думки. Вона робить світ дитинства яскравим і цікавим.
Ми написали тисячі казок. Хто ж їх автор? Це чудова українська ніч, і декілька поколінь маленьких дітей, і я — всі ми творці казок Школи під Голубим Небом.
Василь Сухомлинський
Куди поспішали мурашки
У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребінець на голову. А вдень хвоста розпустить і походжає.
Коли сонечко стає нижче по небу ходити, в темному лісі прокидається золотокоса бабуся. А люди кажуть: осінь. Вона тихо йде зеленими лугами. Де стане, там на траві залишаються білі кристалики льоду. А люди вранці кажуть: заморозок. Приходить Золотокоса до саду, доторкається до дерева — і листя на ньому стає жовте, червоне, оранжеве… А люди вранці кажуть: золота осінь. А золотокоса бабуся удень ховається в темному лісі. Жде ночі.
Я запитала в бабусі: «Чому це так багато плаває білих хмаринок у блакитному небі?» Бабуся розповіла ось яку казку.
Далеко-далеко, за синіми морями, за темними лісами є високі гори. Між тими горами — зелені полонини. На полонині вівчар овець пасе. Вівці білі-білі… Одного разу вівчар погнав пасти овець на високу-високу полонину. Попас їх та й постриг. Настриг цілу купу білої вовни. Коли це здійнявся вітер, підхопив білу вовну та й поніс по синьому небу. Із тої вовни й стали білі хмаринки.