Минуло багато років. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його й кудись повезли.
Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився він сірим пилом. Боляче йому було, коли пригадував, як зліталися до нього бджоли й джмелі, як співали пташки… Прилетіли, правда, якось пташки весною, покружляли над пеньком, защебетали тривожно та й полетіли.
Пень аж заплакав із туги. Так захотілося йому чиєїсь прихильності, дружби.
Настала осінь. Якось прибіг до пенька їжак. Вирив ямку та й носить сухі листочки, жмутки пахучого моху, — стеле зимову постіль. Зрадів старий пень, лагідний такий до їжака. І їжак із пнем став ласкавий. Подружилися вони, розповіли один одному про своє життя. Аж помолодів пень, зацвів зеленим мохом. Бо є тепер у нього друг.
Майстер працював Різцем по дереву. Вирізав троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. В руках у майстра він був слухняний і вправний.
Ще не закінчивши роботи, Майстер кудись вийшов, а Різець поклав на столі. Коли це в майстерню заходить Кустар. Бачить, лежить на столі блискучий ножик. А поруч — незавершена троянда. Взяв Кустар той Різець і спробував вирізати пелюстки троянди. Але в нього нічого не виходить. Кришить Різець троянду, псує роботу Майстра.
Здивувалась Троянда і каже:
— Різцю, чого це ти так погано став працювати?
Різець відповідає:
— Я просто шматочок сталі. А Різцем я стаю, коли мене візьме в руки Майстер. А коли бере Кустар, то я не Різець, а звичайний гострий ножик.
Зимовий вечір. За вікном гуде, виє завірюха. Мама ще не повернулася з роботи. І маленька Зоя жде. Вона прислухається до завивання завірюхи.
Зої здається, що за вікном великий, страшний звір. Ось він стукає в вікно. Зоя заплющує очі.
Прийшла мама. Підходить до Зої, обняла, поцілувала.
— Тобі не страшно було, доню? — питає мама.
— Ні, не страшно! — радо відповідає Зоя.
За вікном тепер уже не виє завірюха. Тихо шумить вітер. Мов ласкава хвиля на ставку. Ось вона лагідно доторкнулася до шибки. Зоя підходить до вікна. Над землею весело кружляють білі сніжинки.
Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама посварилася на неї пальцем і шепоче:
— Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки. Пообідала й сіла уроки вчити. Читає книжку тихо про себе, щоб не розбудити бабусю.
Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подружка. Вона голосно й каже:
— Галинко, слухай…
Галинка посварилась на Олю пальцем, як мама на неї, і пошепки мовить:
— Тихо, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А із заплющених бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:
— Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилася радість.
Звечора в ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво дивне. Весь ставок покритий тонким склом. А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:
— Хто це покрив ставок?
Сміється тато й каже:
— Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок однією величезною склянкою. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.
— Хто ж той скляр? — запитав Юрко.
— Мороз.
Був добрячий мороз. Лежав сніг. Юрко, Микола й Петро вибралися на високу гору. З вершини її в долину пролягала ковзанка.
Хлопці сіли на санчата й поїхали вниз. Вони летіли так швидко, що аж у вухах співало. Як було радісно летіти з високої гори! Перехоплювало дух от стрімкого руху.
З’їхали. Спинились аж серед ставка, вкритого снігом.
Хлопці встали й оглянулись.
— Ой, висока ж гора! — сказали вони. — Треба ж на неї санчата тягти.
Микола й Петро потягли санки на гору. Йти було нелегко, але хлопці знали, що після важкого шляху буде легкий і стрімкий політ униз.
А Юрко ступив кілька кроків і спинився.
«Як важко на гору йти! — подумав він. — Посиджу тут, у долині».
Сів Юрко на санчата й сидить.
Ось Петро й Микола вже на вершині. Ось вони летять на санчатах… А Юрко сидить.
Ще раз Петро й Микола зійшли на гору, ще раз стрімко злетіли вниз, а Юрко сидить. Мерзне, а сидить.