Минула ніч. Зібралася Мудра Людина йти до людей. «Треба, — думає, — розташувати букви в такому порядку, щоб людям легше було вчитися читати». Розкладає букви: а, б, в… Думає, як знайти такий порядок, щоб кожна буква підказувала, яка сусідка іде за нею.
Усі букви лежать смирно, чекають на свою чергу. Одне тільки «я» витерпіть не може. Все лізе в руки Мудрій Людині й нагадує про себе: а я куди?
Розгнівалась Мудра Людина й каже:
— Ну, з тобою лиха не оберешся. Сиди й жди своєї черги.
Та букві «я» нетерпеливиться:
— А чого мене забуваєш?
Подумала Мудра Людина та й каже: — «Я» буде на останньому місці.
Сьогодні Оленка встала дуже рано, до схід сонця. І бабуся встала рано, виряджає Оленку до школи. Мами немає вдома, вона працює на фермі в нічну зміну, ще не повернулася з роботи.
Поспішає Оленка. Коли це на спідничці відірвався гапличок, і спідничка спала.
— Ой, бабусю, пришийте гапличок, — просить Оленка. Стала шукати бабуся окуляри. Якось необережно їх посунула, вони впали й розбились.
Підняла бабуся з підлоги порожню оправу, похитала головою.
— Без окулярів не пришию… — промовила тихо бабуся. — Не бачу…
Оленка заплакала. Вона пригадала, як бабуся казала їй: «Вчись, Оленко, шити». А Оленка не хотіла вчитись. Тепер вона просить:
— Бабусю, навчіть мене шити…
— Сідай, учись, — каже бабуся. — Ось голка, ось нитка.
Поки Оленка втягала нитку в вушко голки, бабуся сиділа мовчки. А як втягла дівчинка нитку, бабуся сказала:
— Біда заставляє вчитись…
Помарніли без листя дерева, поблякла трава. Голому прозорому лісові зимно, холодно. Наскрізь продуває вітер. Не чути веселого гомону дітвори. Ні по що в ліс ходити: немає ні білих грибів, ні чорного терну, ні кисленької шипшини.
Стоїть на узліссі Кущ вовчих ягід. Гострі зелені листки — мов бляшані, а на гілках рясніють червоні грона. Милується сам собою Кущ: «Он який я гарний!»
Замело поля і дерева снігом. А на тому Кущі грона аж горять. Не сідають на нього ні дятел, ні дрізд, ні сорока.
— Пташки, чого ви не куштуєте моїх ягід? — питається Кущ вовчих ягід.
— Бо вони отруйні, — відповідають пташки.
— Чого ж вони такі красиві?
— Отруйне часто буває красиве.
Маленькій Олі мама читала книжечку. В книжечці розповідалося про дивні речі.
Була собі на світі мишка-норушка. Вилізла вона з нірки погуляти. А за нею погнався кіт вусатий. Мишка злякалась — та в нірку. Тремтить мишка в нірці, від страху дрижить, а кіт біля нори сидить.
На цьому й кінчилась казка.
Оля й питається мами:
— А що далі було? Не впіймав кіт мишки?
— Хтозна, — каже мама. — Кіт біля нори сидить, а мишка в норі.
Ніч. Усі полягали спати. Книжечку про кота й мишку мама на столі поклала. Не спиться Олі. «Це ж мишка в книжечці, — думає вона. — Вискочить із книжечки, побіжить, а кіт вусатий її й упіймає».
Встала Оля тихенько, взяла книжечку про мишку та й заховала її в шафу. Щоб кіт не впіймав.
З давніх-давен живуть поруч Поле і Луки. З ранньої весни до пізньої осені на поле приходить людина. Оре землю, сіє, вибавляє бур’яни, збирає врожай, знов оре… Вона радіє, коли на Полі вродить колосиста пшениця.
А на Луках трава росте. Весною цвітуть квіти, літають бджоли. Пасуться корови й вівці. Зеленіють Луки з весни до осені.
Якось Поле й питається Лук:
— Скажіть, будь ласка, чого це так — ніхто вас не оре й не засіває, а зеленієте від весни до осені?
Луки й кажуть:
— Нас напуває весняна вода. Вона дає нам силу.
Поле каже:
— А я зеленію, бо засіває мене праця людська.
Настала осінь. Треба топити, холодно в хаті. Тарасикова мати розтопила в печі, але дрова не горіли.
— Піч треба полагодити, — каже мати. — До діда Трохима піду.
Дід Трохим був єдиний у селі чоловік, що умів мурувати й лагодити печі.
Тарасик із повагою й острахом дивився на велику дідову бороду. Дід простукав ручкою кельми стінки слабої печі й сказав:
— Ця піч не грітиме, скільки не лагодь. Другу треба мурувати.
Мати й Тарасик винесли на подвір’я цеглу, печі не стало.
Дід Трохим став класти нову, Тарасик йому допомагав.
— Діду, це правда, що ніхто, крім вас, не вміє у нашому селі піч мурувати?
— Правда, сину, — каже дід Трохим.
— А як вас не стане?
— Не стане — нікому буде й цеглину покласти.