— Ось ми чуємо, як у коридорі лунає дзвінок на перерву. Значить, звук дзвінка чути спочатку біля дверей класу, де стоять останні парти, а потім біля дошки, де передні?
— Справді, це так, — відповідає учитель.
— Пересадіть мене, будь ласка, на останню парту.
— Чому? — дивується учитель.
— Та хочу перший чути дзвінок. Щоб скоріше іти на перерву…
Жили собі у бабусі Марії онучок Юрко і півник Панько. Були вони великі друзі. Рано-вранці Панько співав «Ку-ку-рі-ку» — і Юрко прокидався. Хлопчик ніс Панькові жменю пшона. Півник клював пшоно і дякував Юркові.
Та ось прийшла біда: не вродив хліб, нічого півникові їсти. Посадила бабуся Марія півника Панька в корзинку й понесла на ярмарок продавати.
Несе бабуся Марія корзинку, Панько виглядає, гребінцем червоним хитає, а Юрко йде слідом і плаче.
Дійшли до Кленового мосту, сіли спочивати. Бабуся задрімала, а Юрко взяв півника й випустив на дорогу. Побіг півник додому.
Прийшли бабуся Марія з Юрком на ярмарок. Стала бабуся в пташиний ряд, до корзинки — а півника й немає.
Зраділа бабуся Марія, обняла Юрка й поцілувала.
Веселі поверталися бабуся й онучок із ярмарку.
— Ділитимемо із Паньком кашу, а не понесемо його продавати, — сказала бабуся Марія, коли вони підійшли до воріт.
— Я й борщ їстиму, — сказав Панько, почувши бабусині слова.
Тихого осіннього вечора на узліссі сіли відпочити журавлі. Вони летіли в теплий край. Сонце вже зайшло, то й заночують.
Притулились журавлі до білокорої берези та й курличуть щось тихо-тихо. Береза прислухається, хоче зрозуміти, про що вони гомонять.
— Куди це ви летите, журавлі? — питається Береза.
— У теплий край, — відповідають журавлі.
— Ой, зима, зима… — бідкається Береза. — Вже й у мене листя осипається… Мабуть, далека й тяжка вам дорога, журавлі?
— Дорога тяжка, — відповідає найстарший Журавель. — Та не дорога нам найтяжча.
— А що ж вам найтяжче? — дивується Береза.
— Найтяжче нам жити кілька місяців на теплій ріці. Називається вона Ніл. Немає там ніколи зими. Вічно цвітуть квіти…
— То чому ж там найтяжче? — ще більше дивується Береза.
— Бо то не рідна земля, — каже найстарший Журавель, — бо немає там тебе, білокора Березо.
Захворів Юрасиків дідусь, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні такі.
Одного разу приходить Юрко з дитячого садка, бачить: закопує тато стовпи коло хати.
— Що це ви будуєте, тату? — питається Юрко.
— Комірчину до хати прибудовую. Дідусь житиме в комірчині…
Юрко узяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.
— Що це ти копаєш, Юрасику? — питається батько.
— Та землянку будую…
— Навіщо тобі землянка?
— А ви з мамою житимете в ній, коли постарієте…
У Лисиці був син — рудий Лисиччук. Він навчався в першому класі. Щоранку мама проводжала Лисиччука-першокласника до школи.
Був Лисиччук не дуже старанний учень. Йому не хотілося зарані прокидатися, вмиватися, чистити зуби, снідати.
Одного разу Лисиччук подумав: «Не піду я сьогодні в школу».
— Мамо, — жалібно прошепотів він уранці, — у мене зуб болить.
Він думав, що мама скаже: «Бідний мій Лисиччуче, лежи в ліжку, не ходи до школи, зараз я тобі солодкої кашки дам».
Але мама сказала:
— Зараз я сходжу по ведмедя — зубного лікаря. Він прийде і вирве хворого зуба.
Лисиччук перелякався. Кому це приємно, коли в тебе виривають зовсім здоровий зуб. І він сказав мамі:
— Мамо, в мене вже перестав боліти зуб. Я піду в школу. Але спочатку вмиюсь, почищу зуби й поснідаю.
Мама усміхнулась і сказала:
— От і добре, що недуга пройшла. А солодка каша вже готова.
Петрик і Миколка звикли, що бабуся Марія дає їм вечеряти, стелить постіль і вкладає спати. Як покладе онуків у постіль, сідає на стільці й розповідає їм казку.
Бабусина казка заколисує маленьких онуків. Вони засинають.
А вранці прокидаються і бачать: бабуся Марія вже порається на кухні. Готує їм снідання.
Одного разу Миколка й питає:
— Бабусю, а коли ви спите?
— Як вас покладу…
— А встаєте коли?
— Як вам ще лишається три години спати.
— А хто ж вам казку розповідає, бабусю?
Бабуся Марія усміхнулася й нічого не відповіла.
А Миколка думав: «Справді, хто ж розповідає бабусі казку?»