До старого кравця ворона прилетіла Сорока та й просить:
— Поший мені нове плаття. Та таке, щоб найкрасивіше було.
Узяв кравець Ворон великі ножиці, викроїв із сірого полотна їй плаття.
— Ні, — каже Сорока, — добав іще білого полотна. Хай будуть у мене білі боки.
Пошив кравець Ворон сіре плаття з білими боками. З того часу всі й кажуть на Сороку: білобока.
А вона, куди летить, усе хвалиться своїм платтям.
Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.
Над акацією літає барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку — що ж тоді буде!
Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю.
Мама побачила й питає:
— Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?
— Щоб метелик не наколовся, — відповіла Зоя.
Оля попросила в мами великий аркуш паперу.
— Навіщо тобі папір?
— Я намалюю всіх, хто живе в моїй кімнатці.
Дала мама аркуш паперу, сіла Юля за стіл і ну малювати.
За півгодини приносить мамі малюнок. Аркуш уже не білий, а чорний.
— Дивіться, мамо, що я намалювала, — радісно щебече Юля. — Ось ліжко, ось я сплю в ліжку. Під ліжком на килимку вогнегривий кінь. Поруч зі мною моя лялька Меланка. Рибка в акваріумі спить, кіт спить, а за вікном метелиця.
— Але чому ж нічого цього не видно? — питає мати. — Де ж тут ліжечко, де вогнегривий кінь, де лялька і кіт?
— Не видно, бо ніч, — каже Юля.
І подумала: «Як це мама того не розуміє?»
Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.
Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити додолу, аж дивиться — сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов після дощу в сад — у білій сорочці і голова біла як молоко.
— Чому це ти сидиш на дереві, внучку?
— Боюся краплі на вас струсити, дідусю…
— Злазь, Андрійку…
Дідусь відійшов, Андрійко й зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. «Чому це дідусь такий добрий сьогодні?» — подумав онук.
Залетів у клас джміль — жовтий, як мед, волохатий. Довго літав, припав до вікна. Бився в шибку, плакав, а вилетіти не зміг.
Коли діти прийшли до школи, він тихо лазив по шибці. Час від часу пробував злетіти, та не було сили.
От повзає він по шибці. Ніхто не звертає уваги на бідного джмеля, тільки найменша дівчинка дивиться на нього пильно-пильно.
Хочеться Ніні підійти до волохатого, взяти його на долоню, підняти до відчиненої кватирки й випустити.
Жде Ніна перерви, не діждеться.
Хоч би скоріше час ішов.
Хоч би швидше пролунав дзвоник.
У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля.
Біля хати ріс високий гіллястий осокір.
— Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко.
— Ой, добре буде гойдатися — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки вірьовку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й давай гойдатися.
Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та співає, співає.
Мишко й каже:
— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.
Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі гніздечко синиччине, а в гніздечку пташенята маленькі.
— Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.
— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.
— Подумай чого, — відповіла Оля.
Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»
Бабуся місила тісто. Тісто було пишне, м’яке, біле.
— Спечіть мені голуба, — просить Юрась.
Бабусині руки стали ліпити голуба. Ось появилися крила, тонкі, ніжні. А руки в бабусі чорні, зморщені, з висохлими пальцями. Не може онук очей відвести од них — наче вперше побачив бабусині руки.
Дістала бабуся голуба з печі, поставила перед онуком. А його і їсти жалко: білий, пишний, немовби ось-ось злетить.
— Бабусю, — питається Юрась, — чого руки у вас чорні-чорні, а голуб білий-білий?
— Якби в мене руки були білі, то не було б ні тіста, ні голуба, — тихо сказала бабуся.
Юрась і задивився на голуба. Потім каже:
— Дайте мені лопату, бабусю.
— Нащо?
— Піду в сад копати землю.
— Навіщо ж її зараз копати?
— Щоб руки почорніли.
— Бери, Юрасю, лопату.