Ось така перемога здоров’я над недугою відбулася й у Сергійка. Спітнілий, ослаблий, хлопчик заснув. Задрімала й знесилена мати, яка не спала кілька ночей. Вона заснула, коли помітила, що малому вогникові життя, який ледве жевріє в синовому тілі, вже нічого не загрожує.
Перший прокинувся син. Він побачив, що мама заснула, сидячи на канапі. Отож устав, підійшов до матері, обережно схилив мамину голову на подушку, ноги її поклав на канапу, вкрив ковдрою, а сам тихенько повернувся в свою постіль.
Коли мама проснулась, то найперше побачила усміхнені синові очі.
— Спіть, мамо, спіть, — почула вона ласкавий Сергійків шепіт.
«Що це — сон чи дійсність? — подумала мати. — Коли сон, то хай ще хоч трошки потриває».
Вона затамувала дух і боялася прокинутись.
— Повтори, синку, що ти сказав.
— Спіть, мамо, спіть, — знов прошепотів Сергійко.
Зіна вже в другому класі навчається. Мама хоче, щоб вона була їй за помічницю. От і каже:
— Зіно, щодня замітатимеш хату. А сміття винось на смітник.
Стала Зіна щодня хату замітати. Та не хотілося їй виносити. Бо смітник далеко — аж за городом. Глянула Зіна на той смітник, обгороджений низеньким парканом, та й подумала: «Можна ж сміття під шафу підмітати».
Замете Зіна хату, а сміття — під шафу. А шафа біля її ліжка.
Якось приходить Зіна зі школи, бачить — сидять мама й тато. Ось беруть вони шафу, переносять на інше місце. А там, де стояла шафа, ціла купа сміття.
Похнюпила Зіна голову, почервоніла.
Приносить тато знадвору низенький парканчик і ставить його біля сміття.
— Що це ви робите, тату? — питає Зіна.
— Та смітник треба ж обгородити. Тепер смітник буде в нас не за городом, а в хаті.
Ставить тато паркан і ліжко Зінине пригороджує до смітника.
Знітилася Зіна й просить:
— Ой, тату, я винесу сміття! Не хочу, щоб у хаті був смітник.
Зіна бере відро й виносить сміття аж за город, на смітник. А тоді — миє підлогу.
Хліб, труд і пісня
Була запекла битва за нашу рідну землю. Бився у цьому бою з ворогом молодий солдат. Командир наказав йому зв’язати кілька гранат і кинути їх під ворожий танк, що наближався до наших позицій. Зв’язав молодий солдат гранати, поповз у чисте поле.
Коли ворожий танк наблизився, у солдата не вистачило мужності. Страх скував його душу і тіло, і він пролежав на землі, а танк пішов на наші окопи.
Почув молодий солдат вибухи снарядів і кулеметні черги. Ганебно тікав він із поля бою. Ворожа куля поранила його в спину. Довго тікав він — полями й лугами, лісами і нивами. А навколо нього стогнала поневолена ворогом рідна земля.
Темної ночі прийшов він до рідного дому. Вийшла з дому мати, обняла сина, припала до грудей, заплакала. Та ось побачила, що в сини на спині рана.
— Чого тебе в спину поранено? — запитала мати, відштовхнувши сина від грудей.
Син мовчав. Він похнюпив голову, опустив очі й не міг їх підвести.
— Ти боягуз, — сказала мати. — Проклинаю тебе. Іди собі, будь вічним блукальцем. Вічно ходи по землі й вічно дивись у землю.
Застогнав син, проклятий матір’ю, і пішов від рідного дому. Так і ходить він, похнюпивши голову, й дивиться в землю. Ходить і вічно ходитиме отакий похнюплений. Люди відвертаються від нього, діти скрикують од страху, коли побачать його згорблену спину. Ніколи не прийме його рідна земля, бо він її зрадив.
У гості до Мишка прийшов однокласник Федько. Прийшов і розповідає радо:
— Тато мій учора їздив до міста. Привіз мені подарунки: нові ковзани і ліхтарик.
Слухав його розповідь мовчки Мишко й дивився у вікно. Федько запитав:
— Може, принести ковзани, подивишся?
— Ні, не треба, — відповів Мишко й заплакав. Здивувався Федько. Прийшов додому й питає маму:
— Чого Мишко заплакав, коли я йому про татів подарунок розповів?
— Бо Мишків батько покинув сім’ю. Твоя радість ще раз йому про горе нагадала. Не можна нещасній людині своїм щастям хвалитися.
Федько й задумався.
Жив у нашому селі дід Матвій. Сповнилося йому вісімдесят років. Немічний став дід.
Прийшла весна. Сидить дід біля хати на лавочці. Зі школи йдуть діти. Несуть саджанці дуба.
— Дайте й мені один дубок, — просить дід Матвій.
Дали діти дубок дідові. Пішли та й думають: «Що ж робитиме дідусь із дубком? Адже він такий старий, немічний».
А дід Матвій зібрав свої останні сили, посадив дубок над дорогою. Посадив і доглядав його ціле літо. Поливав і землю розпушував навколо нього, Зеленіє дубок і тягнеться до сонця.