Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день… Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали.
Ось теплого весняного дня приходить він до того парку, де бігав колись малим пустотливим хлоп’ям. Уздовж алеї росли високі стрункі липи. Одна тільки була мовби з північного боку поранена. У неї ніби руки не було. Замість гілки — глибокий шрам.
Дідусь зупинився. Упізнав липу. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому стрункому дереві не було великої гілки. Менше листя зеленого, менше цвіту липового, менше співу бджолиного — бо він зламав гілочку. Менше й радості в світі.
Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї, дивився на рівну доріжку, по якій біг маленький хлопчик.
Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось товару, накритого білим рушничком. А діло було взимку. Стала Лисиця в ряд, підвела пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила — й побачили люди повний кошик хитрощів.
Ішла проз базар Наталочка. Аж бачить — Лисиця хитрощі продає. Підійшла, вибрала собі хитринку: маленьку дерев’яну дівчинку, що приклала руку собі до голови, скривилась і жалібно пищить: «Ой, голова болить».
Купила Наталочка хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, а їй не хочеться.
— У мене голова болить, — жаліється Наталочка мамі, — не буду уроків робити.
— Добре, полеж, Наталочко.
Прилягла Наталочка на ліжко й одразу ж забула про головний біль. І каже мамі:
— Я піду покататись на ковзанах.
— У тебе ж голова болить, — подивувалась мама. Наталочка зашарілася від сорому.
«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисичці, не треба мені її хитрощів», — подумала Наталочка. Пішла на базар, лап-лап у кишеню, де лежала маленька дерев’яна дівчинка, а її нема.
«Де ж вона поділась?» — думає Наталочка.
Так і не могла второпати, де поділась хитринка. Розповіла про все це мамі. Мама й каже:
— Злякалась тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.
— А де ж моя совість? У чому вона?
— У тому, що тобі стало соромно.
Далеко від села, на польовому стані, жили трактористи-орачі. Тричі на день готувала їм їсти куховарка Наталка Іванівна. Була вона велика майстриня, пекла пухкий, запахучий хліб і варила такий добрий борщ, що орачі не могли нахвалитися. Вони просили, щоб Наталка Іванівна пекла свіжий хліб щодня.
Але стала помічати куховарка, що трактористи, наївшись уволю, були похмурі, неговіркі. Чогось їм бракувало.
І от одного разу після вечері Наталка Іванівна заспівала. У неї був дивовижної краси голос. Співала куховарка пісню про молодого воя, що поліг од ворожої кулі ось тут, під цим дубом, і тут же й похований, ось його могила.
Схаменулися трактористи, засвітилася глибока, тривожна думка в їхніх очах.
З того часу щоранку після сніданку трактористи просили Наталку Іванівну заспівати пісню. І вона співала. Про широкий степ і рідну матір, про щастя і горе, про вербу над ставом і високу степову могилу, про могилку під дубом і про дівочі очі. А іноді співала й до сніданку, удосвіта.
Стали орачі прокидатися до світанку. Може, й сьогодні Наталка Іванівна до сніданку співатиме їм свою Пісню.
Людині потрібні не тільки Труд і Хліб, але й Пісня.
Була собі одна бабуся. І мала вона внука Яшка й півника Золотого Гребінця. Яшкові було п’ять років, а півникові два з половиною.
Сплять собі ото бабуся і Яшко, аж тут Золотий Гребінець у сінях як заспіває:
— Ку-ку-рі-ку!
Бабуся і Яшко й прокидаються.
— Ранок настає, — каже бабуся, — бо Золотий Гребінець співає. Треба вставати, за діло братися.
Бабуся встає, і Яшко встає.
Бабуся випускає півника. Золотий Гребінець іде на подвір’я, шукає у смітті поживу. Бабуся чистить картоплю, а Яшко замітає хату.
Яшко питається бабусі:
— Бабусю, ранок настає тому, що Золотий Гребінець співає? А якби півник не співав, то й ранку б не було?
— Мабуть, не було б, — каже бабуся.
Та от застудився Яшко, занедужав. Треба лікувати його, а грошей немає.
Взяла бабуся півника та й збирається на ярмарок.
— Продам його, — каже, — та ліків куплю.
Сидить Золотий Гребінець у кошику, дивиться на Яшка пильно-пильно. Жаль стало Яшкові півника.