Одного разу Микола з хлопцями повертався додому. Було це в травні, перед завершенням навчального року. Ішли гуртом, про щось сперечались.
Як переходили міст, почули крик. Хтось волав унизу, недалеко від мосту. Річка була невелика, та швидка й повновода. Невже хтось кличе на допомогу?
Не встигли хлопці про те й подумати, як побачили: Микола плигнув з мосту у воду, туди, звідки долинав крик. Приголомшені, вони підійшли до перил, Микола вже був коло дівчинки. Не вміючи добре плавати, вона попала у вир. Ще мить — і загинула б.
— Тримайся за мою сорочку! — крикнув Микола. Дівчинка вхопилася за сорочку, і Микола з нею швидко підплив до берега.
Такий у нас несміливий хлопчик Микола.
Одного разу діти грали в м’яча. Весело було грати, радісно.
Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку.
Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м’яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук. Зупинилась бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, а він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка.
Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і на думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй.
Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: людина знущається над людиною.
Сміятися над старістю — сміятися над собою. Кожен із тих, хто сміявся над бабусею, через кілька десятиріч сам стане старим. А ще більший гріх — сміятися над фізичною вадою людини.
То вже — злочин.
На північному березі ставка стоїть маленька хатина. В ній живе стара бабуся. А на південному — великий, просторий будинок. У ньому живе бабусин онук Сашко. Він уже ходить до школи.
Влітку Сашко рідко приходив до бабусі в гості, бо ставок великий, треба його обійти, а обходити далеченько.
Взимку приходив щодня, бо по льоду йому дуже близько.
Бабуся сиділа біля вікна й ждала онука. Він приходив надвечір. І щебетав їй свої пригоди й відкриття.
Настала весна. Повіяв із півдня теплий вітер, пригріло сонечко. Уранці на ставку був лід, а вже опівдні стояла вода.
Сидить біля вікна бабуся й журиться, не прийде Сашко…
Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — біжить берегом хлопчик. Впізнала бабуся онука, зраділа, вибігла назустріч.
— Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, ще вже немає льоду. Весна настала!
В однієї матері був син Степан. Він закінчив школу й став трактористом.
Мати ждала, що на старість буде їй поміч. Степан працював у бригаді погано. Йому не хотілося рано вставати і він запізнювався на роботу. Люди казали про нього: ледар.
А в другої матері, що жила поруч, був син Микола. Теж тракторист. Усі хвалили його: роботящий, старанний.
Як тільки вийде з роботи Степан, мати сипле йому обідати й каже:
— Який працьовитий Микола… Встає до схід сонця, поспішає в поле…
Степан сидить біля столу, схиливши голову. Наступного дня мати каже:
— Люди хвалять Миколу. Кажуть, що він найкраще оре й сіє…
Степан сидить мовчки, схиливши голову. Щодня мати говорить щось добре про Миколу… Щодня Степан слухає мовчки матір і сидить, схиливши голову. Чого ж мати хвалить Миколу?
Посіяв Селянин Пшеницю. Разом із Пшеницею попало в грунт і зерно Чортополоху.
Пшениця наключилась, пустила в землю корінчики. Із землі — зелені пагінчики та й росте собі, зеленіє. Чортополох лежить у землі, прислухається. От Пшениця його й питає:
— Ти чого сидиш у землі? Чого ні корінчиків не пускаєш, ні пагінчиків?
— Та я ще зачекаю трохи, — каже Чортополох. — Як там воно на ниві?
— Добре, — тішиться Пшениця. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.
Чортополох не сказав нічого.
Наступного року Селянин посіяв на тій ниві Просо. Побачили просинки чортополохове зерно й питають здивовано:
— А ти чого тут лежиш?
Чортополох мовчить, мов і не чує.
Пустило Просо в землю корінчики, а із землі — зелені пагінчики, росте собі, зеленіє. А Чортополох лежить, прислухається. Потім тихенько питає:
— Як там воно на ниві?
— Добре, — тішиться Просо. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.
Чортополох нічого не сказав, тільки тяжко зітхнув.
— Чого він лежить у землі? Чого не пускає ні корінчиків, ні пагінчиків, — питається Просо Волошку.