— Та це ж Чортополох, — каже Волошка. — Він може десять років лежати. Він чекає своєї години.
Живе в нашому селі Максим Сурмило. Є в нього й дітки, до школи ходять.
Колись, у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, що люди з усього кутка брали воду.
Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою стукають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. І він що придумав?
Як тільки сніг із землі, скопав навколо колодязя й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. Прийде хтось із сусідів по воду, подивиться на зелені огірки та й назад: незручно ж огудину топтати.
Так і перестали люди до Максима ходити. А щоб якось нарікання відвернути, він і сам став по воду аж до річки плентатися. Тихо стало в дворі. Та ось діти прийшли якось зі школи заплакані.
— Чого ви плачете? Що трапилось? — питає мати.
— Над нами усі сміються… Кажуть… Кажуть…
— Що ж вони кажуть?
— Кажуть, що наш батько нелюд…
Мати зітхнула, сіла біля вікна й довго дивилась на зелені огірки.
У шкільній теплиці — князівство квітів. Надворі тріскучий мороз, а тут під склом — сині, рожеві, блакитні, фіолетові хризантеми.
Ранесенько до теплиці прийшла Тіна. Там ще нікого не було. Коли дівчинка відчинила двері, квіти здригнулися. Вони любили тишу, і стук дверей наполохав їх.
Як заспокоїлись, задивилися до неба й чекали перших променів зимового неяскравого сонця.
Тіна прийшла сюди у дуже важливій справі. Бабуся дуже слаба і їй захотілося побачити «радісну квітку» — так вона називає фіолетову хризантему. Ніде немає такої квітки, тільки в шкільній теплиці. Опівночі бабусі стало дуже погано, і Тіна, не змикаючи очей, чекала ранку, щоб піти по фіолетову красуню. Знала, що від неї бабусі полегшає.
Ледве зірвала Тіна «радісну квітку», як скрипнули двері. До теплиці увійшов учитель. Він був дуже строгий: любив квіти, любив і людей, які люблять квіти, але ненавидів лінощі, неробство й марнотратство. Зимою ніхто в теплиці не зривав жодної квітки, всі оберігали красу й ходили сюди нею милуватися. Коли вчитель побачив Тіну з фіолетовою квіткою в руці, він зупинився здивований. А Тіна в цю мить думала тільки про бабусю.
У Тіниних очах відбивався біль, велике милосердя. Учитель зрозумів дівчинку. Він підійшов до неї, обняв і сказав:
— Візьми ще одну квітку, Тіно. І неси мерщій бабусі.
Повіяло весною. Вожата Оля, учениця сьомого класу, прийшла до третьокласників і каже:
— Діти, скоро шпаки прилетять. А будиночків для них обмаль. Хтось зробить нову шпаківню?
Піднесло руки багато дітей. І Борис підняв руку.
Вдома він узявся робити шпаківню. Але не міг добре постругати дошки й підігнати так, щоб щілин не було. Йому допоміг батько.
Шпаківня вийшла красива й затишна. Вожата сказала:
— У тебе найкращий будиночок.
Борисові захотілося самому полізти на дерево й почепити шпаківню, та вожата стримала:
— Ці шпаківні старшокласники віднесуть у поле, повісять їх у лісосмузі. Щоб і там шпаки жили.
Борис зрадів: його будиночок буде серед поля.
Минуло літо. Настала осінь. Борис навчався вже в четвертому класі. Одного разу вчителька послала його по крейду.
Крейди на столі в коридорі не було. Борис відчинив шафу. Він знав, що там зберігають крейду. Відчинив і був приголомшений. У шафі стояла його шпаківня. Дашок із неї був зірваний. У шпаківні лежала крейда.
Борис заплакав.
А вчителька вийшла з класу й питає:
— Чого це ти плачеш, Борисе?
Не хочеться Федькові домашнє завдання виконувати. Прийде зі школи, покладе книжки, пообідає та й іде гуляти до вечора. Увечері сяде, швиденько сяк-так перепише вправи. А задачу, буває, й не розв'яже.
А то якось Федько прийшов, пообідав. Хотів іти гуляти, а мама йому:
— Пороби уроки, тоді гуляй.
Федько сів за стіл, переписав мерщій вправу, розв’язав задачу, бо легенька була.
Бачить мама, що Федько написав дуже погано.
— Перепиши красиво, — каже йому.
Не хочеться Федькові писати, та нічого не поробиш. Переписав він ту вправу й задачу, а мама не задоволена.
— Ти знову поспіхом нашкрябав. Зроби як слід, бо гуляти сьогодні не підеш.